Сьогодні тільки вкурила, що на нашому славетному сайті є розділ "щоденник". Буду відвертою, ніколи не вміла вести онних, адже думки і події завжди йшли попереду мене - тієї, що здатна вчасно записати їх на бумагу.
30.03 (не вказую рік) - день Року, день Фатуму, МІЙ день.
30.03.2013.
30.03.2015.
Я щаслива.
Я - щаслива....
Четверту годину намагаюся прийти до тями (а насправді не хочу туди приходити), аби записати все якомога швидше, аби захронікувати спогади, аби ці хвилини залишилися у вічності саме такими, як я відчуваю їх зараз. Ніколи не буде більш щиро. Ніколи не буде нічого справжнішого. Щастя - момент, далі - вульгарність. Далі - фейк.
Я настільки втомлена (або зп'яніла), що можу запевнити вас думкою, згідно з якою, світ побачить цей опис лише 31.03, адже сьогодні я надаю перевагу аркушу та олівцю (це певно перше, що потрапило мені під руку). Ще так даремно й недоречно холодно, десь -4° здається, та мені незвично тепло, згадую літо...відроджую літо у власносу серці.
Зранку дзвоню Марині, призначаю час і місце зустрічі. Запізнюємося обидві, тому відразу їдемо до ХНПУ ім. Г.С. Сковороди. Була там декілька разів у знайомого доцента, який пригощав мене не самою смачною кавою... Та не зустріла сьогодні ні його, ні Жадана. До речі, саме останнього ми і шукали ( чи то чекали ).
Дві корінні харків'янки сплутали адреси. Буває? Буває. Се ля ві, як то кажуть...
Залишається 3 години до наступної зустрічі у ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Послати все до біса або перечекати? Обираємо друге. Вірніше, мене змусують обрати друге. А ще вірніше, я змусую змустити мене обрати друге.
Три години. Холодний Харків і трохи смутку на душі.
Околиці, котрими блукали майже щодня, здаються зрадливо незнайомими. Для повного щастя нам не вистачало тільки заблукати (хоча у глибині душі я саме цього і прагнула, коли одну проблему знешкоджує інша, більш вагома проблема - стає якось легше).
Дивно, та в мене ніколи не було часу, щоб оглянути всю архітектуру рідного міста. Я можу напам'ять, хоч вночі мене збуди, назвати будівлі кожного куточка Києва чи Чернігова, але щодо Харкова...я буду сором'язливо питати в перехожих, куди мене занесло. За волею Року я таки зупиняюся і вирішую насолодитися моментом... А Харків таки гарний.
На одній з (певно центральних) вулиць зустрічаємо жінку, яку найменш очікували зустріти тут і зараз. Вітаємося, вірніше, вітаюсь я, Марина ж її пізнала значно пізніше. Неочікувано і приголомшливо. Ця зустріч - мовби ще один доказ, що все це сьогодні відбувається не з нами.
Згубили лише дві години. Час плине зрадницьки повільно, а може, й взагалі стоїть. Гуляємо парками, випиваємо декілька шейків у кафе та іноді почуваємося такими самотніми у великому місті. Вирушаємо до Каразіна (принаймі там тепло). Звичайно ж йдемо до іншого корпусу. Цей день був би вже не таким, якщо б ми відразу знайшли вірний шлях. Переходимо до південного корпусу, зустрічаємо декілька студентів, що вони як і ми шукають 361 аудиторію. Певно, обійшли весь університет, аби знайти ту кляту маленьку кімнату. Коли я кажу "кляту маленьку кімнату", я маю на увазі дуже дуже дуже маленьку - маленьку кімнату! (здається, моя кухня більше) . Нам пощастило зайняти гарні місця, а вже хвилин за 5 після нас кімнату набили людей так 200. Стояти нема де та і дихати вже нема чим. Вже 15.50 (а початок о 15.30) Жадана знов нема... Все б було смішно, якби ми не були такими втомленими. Породжую геніальную ідею - встати та піти! Та застереження Марини (яка власне хотіла піти ще більш за мене) щодо того, що нас просто затопчуть, як тільки ми підведемося, таки працює. Залишаємося. Вкотре.
На годиннику 16.00 і нас нарешті переводять до іншої аудиторії - 310 - кафедри соц.факультету. За останній місяц я буваю на соц.факультеті майже щодня. І кожного разу я потрапляю туди настільки випадково, що це вже перестає бути випадковістю. Очикування вже перетворилося на стиль цього дня. Аби хоч якось розважити Марину, достаю з сумки "Динамо Харків" (власне завжди тягаю з собою те Динамо Харків...) випадково відкриваю книгу на сторінці, де на очі потрапляє строфа про менструації... Марину починає лякати захід, на який я її витягла. В цю хвилину заходить Жадан.
Для мене - відверто незвичне відчуття - бачити людину, яка тебе надихає, наживо! Я звикла до того, що всі мої куміри мертві, я звикла брати натхнення з потойбічча, я звикла, що моя муза - не більше, ніж Фата Моргана. А він живий... і він мені страшенно когось нагадує (може мої власні думки). Три години Жадан читає вірші. Я навмисно не слухала його аудіо записи до цієї зустрічі, я хотіла залишити його голос таємницею. І не дарма. Взагалі, мені не можна слухати чоловіків, в них надто гарні голоса, я можу захопитися, а то і гірше - закохатися.
Навмисно чекаю, поки всі вийдуть. Ненавиджу натовп. Хочу наробити спогадів.
Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
щастя не оминеш.
https://www.facebook.com/notes/344945809027440/?pnref=story
|
|
