два бомжа обійнявшись немов перед стратою
витанцьовують танго на площі квітів
квіти їхніх обличь ледь помітно прим*яті
їхні тіла вже встигли помітно підгнити
вони досі вірять у перемоги в рекламних акціях
розтягують губи у посмішці – страшно і болісно
міряють вплутаний в пори року дурний мегаполіс
від кінцевої до кінцевої не рахуючи станцій
і міряють час помаленьку від пляшки до пляшки
мамо якшо я стану бомжем це не страшно
страшно стає коли забуваю казати про речі
які набувають ваги коли холодно ближче до ночі
коли я весь заплутаний власними втечами
розумію шо як ці двоє ніколи не затанцюю на площі
