Я щодня звикла дивитися з вікна на землю. Щодня одна й таж висота - 4 поверхи. Коли стількі років це спостерігаєш, то здається,що коли випригнеш з вікна, то не помреш.Відчуєш лище фізичну біль, а це ніщо в порівняно з тим,що зараз у мене в душі. Сьогодні мені приснились поштові скриньки. Кажуть,що пророчить внутрішню самотність. Та хіба це можливо,коли ти щодня спілкуєшся з цілою аравою людей, коли тобі завжди телефонують, пишуть,коли кожен розповідає про свої проблеми,про кохання,щастя,біль,щирість,зраду???Впринципі, я люблю всіх цих людей,їхній біль та смуток,щастя і кохання мені не байдужі. Але ж так іноді хочеться побути хоча б дві години наодинці з власними думками. Я втомилася зачинятися у ванній ввечері,включати музику на всю гучність у телефоні і сидіти в наушниках, а вважати,що ти в нірвані. Та це лише ілюзія. І невже висота у чотири поверхи єдиний вихід? Можливо,але лише до тих пір,поки тебе не повезуть до лікарні і всі ці люди не стануть прриходити до тебе з апельсинами...Але ж вірно..Як раз ті дві години спокою про які я так мрію.
...Мене жахають мої думки. Одне радує- що вони власні, а не запозичені у тих,хто щодня нами моніпулюють...
|
|
