Думки павутиною плетуться в темноті кімнати і світлі монітора. Якась кнопна на клавіатурі мигне і знову згасне. Я не зверну уваги- я з іншого століття. Століття, де кавалери скидають плащ і кидають його на калюжу,щоб дама не забруднила туфельки;століття, де в світлі ліхтаря закохані крадуть солодкий поцілунок у темної ночі;століття, де у волосся дівчата заплітають квіти і ворожать перед дзеркалами. В моєму світі не має бути комп\"ютерів, інтернету, соціальних мереж і іншої мені зовсім непідвладної цифрової плутанини. Але саме ці нестандартні для мене речі звели нас з тобою. Дивний гумор долі- неможливий симбіоз мого позаминулого століття з твоїм двадцять першим. Змигнувши яскравим бліком народжуються і гинуть Всесвіти... - ні це знову бісова кнопка! Я чекаю на тебе цілими днями, знову і знову обновляю чортову сторінку ВКонтакті з надією побачити онлайн тебе. Поки надії марні і я дозволяю спогадам трохи залікувати мою поранену марним очікуванням душу. Ось ми після дощу йшли по вузенькій вуличці... ти раптово підхопив мене на руки і переніс через калюжі... романтично,хоч я злякалась втрати опори під ногами. А ти сказав, що нічого боятись,бо я завжди в безпеці в твоїх руках.
Ось ми прощались на темній вулиці під єдиним працюючим ліхтарем. Божевілля-нікому з нас не прийшла думка вийти зі світла. І ми крали зовсім не один безневинний поцілунок.
А ось ми на березі озера годуємо лебедів і ти звираєш ромашки і заплітаєш їх в мої коси...
Я гублюсь в спогадах, але все ще помічаю,що ти офлайн. Невже не дочекаюсь? Як завжди... я не здамся на поталу цифровому божевіллю. Скоріш за все подзвоню на твій мобільний. Дарма,що міжнародний дзвінок зжере весь мій рахунок- я почую твій голос і зможу жити далі.
Знову блимнула кнопка, знову загинув чи народився якийсь далекий Всесвіт, а ти все ж офлайн...
