– Коли ти потрапляєш у новий коллектив, та щей у таких жорстких умовах, спочатку завжди дуже важко, на тебе всі дивляться з викликом і очікуванням. Тим паче, що я приїхав на заміну офіцера, якого всі дуже поважали. Доводилося кожну хвилину доводити (й підтверджувати ці доводи), що ти чогось вартий. Це випробування тривало десь місяців півтора. На війні людина проявляється відразу, тут оцінюють дві речі: наскільки ти вмілий, і наскільки ти сміливий. Вміння й навички можна набути , а от сміливість – це вроджена якість. Але одне без другого виглядає дуже по дурному, якщо не гірше, -- від поєднання цих якостей залежить життя як твоє, так і твоїх товаришів. Недосвідченість на війні прощалась, але боягузтво – ніколи. Запитайте у будь-кого, хто пройшов Афганістан: "Як там було?" Парадоксально, звичайно, але дев’ять з десяти відповідять: "Було класно". Маються на увазі, природно, соціальні відносини, тобто відносини людей в колективі - ясні і прозорі. На війні все лушпиння вмить злітає з людини. І практично відразу видно, хто є хто. Хитрити? Прикидатися? Лицемірити? Марно! Чоловічий колектив: треба - морду наб’ють, треба – по-іншому навчать. Подібна специфіка соціуму породжує якісь свої закони, зовсім не адекватні законам мирного життя.
Мені, як командиру, доводилося в дуже короткий термін і в дуже екстремальних умовах вивчати своїх бійців, взаємостосунки в колективі Було попервах, що не зразу міг розібратися, хто є хто в солдатській ієрархії: бачу, солдат виконує чорнову роботу за інших, прибирає за ними; ну, думаю, «чмирять» «діди» «молодого» , -- треба негайно розбиратися. Починаю говорити з бійцями, виясняти, і відкривається таке, про що я під час «мирної» служби навіть подумати не міг: виявляється, цей «лох» -- «дембель», якого «чмирять» саме «молоді». Десь хлопець схибив, злякався, не пройшов отієї солдатської ієрархії й став посміховиськом. В Афганістані, я тверду засвоїв одну істину: якщо колектив тебе відкинув – ніякими наказами тебе любити ніхто насильно не буде. Коли ти бачив війну, коли ти знаєш, що треба робити, то абсолютно перестаєш сприймати нормальне армійське життя. Розумієте, це якась нісенітниця, на сімдесят відсотків дурість, військова показуха і армійська безтолковщина. Пам’ятаю, хтось з сержантів захворів, мені говорять: "Йди, подивися, як там у лазні йде «помывка», чи в порядку онучі". Мене як обухом по голові: так я ж бойовий офіцер. Це я онучі рахувати буду, більше нікому, чи що? Ну, сидів я в горах, на моїй совісті було двадцять-двадцять п’ять чоловік, ми за сотню кілометрів від бази лазили, каравани шукали. Там я був Бог і цар, міг по три доби не спати, тому що якась божевільна відповідальність була і за людей, і за виконання бойової задачі. А тут- онучі...
На досить-таки провокаційне (і не зовсім коректне) запитання чи були в його житті моменти, за які сьогодні соромно, В’ячеслав, кілька хвилин помовчавши, повільно відповів: «Так, адже життя – це на вистава в шкільному театрі, де можна все прилизати, показавши чистеньку, красивеньку картинку. З позицій сьогодення я, в очах багатьох людей можу видаватися злочинцем і сволотою. Але тоді був закон війни. І залишений в живих хлопчина-душман міг стати причиною загибелі двадцяти наших хлопців. Тут вибирати не доводилося. Але, повір, сьогодні мене зовсім не гризуть муки совісті. На війні
або – ти, або -- тебе».
В’ячеслав признається, що ще довго після повернення ділив усе тільки на чорне і біле. А людей оцінював за принципом: Чи "пішов би з ним у розвідку".
19 років опісля - товариш говорить про війну, як поет. Війна - кумулятивний струмінь у часі. Вокальний чоловічий ансамбль. Відразу видно, хто сфальшував. На війні все лушпиння злітає з людини. Тому такий сильний зв’язок між колишніми афганцями, тому так швидко вичисляють тих, хто не там не був, не воював.
"Коли в афганістані з’явився "Рембо-2" - ми там валялися на підлозі, було настільки смішно, настільки безглуздо це виглядало".
|
|