День самотній, як покинуте на вокзалі щеня. Сіре, бліде небо апатично дивитьсяна землю. А вона спить, кутаючись в останні клапті брудного поношеного снігу, і бачить якісь фантастичні сни. Велике електричне табло на ЦУМі сором\"язливо сповіщає, що сьогодні сьоме лютого, а температура повітря, небагато-не мало, 7 градусів вище нуля.всім байдуже до того. І таблу вже якось ніяково щохвилини показувати ту інформацію, але проти програми не попреш. \"Проти програми не попреш, - нагадую я собі,- Я запрограмована дочекатись літа\". Маршрутки забризкують людей брудною кашою з залишків снігу і того першого весняного дощу, що стукав в шибки на світанку. Він дуже хотів,щоб його впустили, обігріли, щоб йому пораділи, але всі спали. То ж весна сумно позаглядала в шибки його сірими мокрими очина і не настала. В чужій квартирі мертва тиша. Тільки радіо,як божевільне розказує про саксофони, читає якісь вірші, крутить попсу. В нього своя програма, проти якої не попреш. Тиша в місті, але ворони круждяють просто над головою и моторошно перегукуються, складається відчуття, що живеш на цвинтарі. І спиш на вузькому СССР-івському дивані як в труні, перечікуючи нельотну погоду. А так хочеться ЖИТИ - радіти +7-ми, наздоганяти маршрутку, зайти в магазин і купити продуктів, не перевищуючи ліміт грошей, щоб ВДОМА приготувати для НЬОГО щось смачненьке і отримати в винагороду повний обожнювання погляд. За нас завжди щось вирішує і ми називаємо це \"щось\" долею. Що ж... цього разу вона прийме своє останнє рішення стосовно НАШОГО життя, далі ми її не слухатимемо. А зараз я їду на вокзал.
|
|
