Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Вадим Школяр: Двоє - ВІРШ

logo
Вадим Школяр: Двоє - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Двоє

Степ широкий України,
Як море без краю.
Небо низьке. Під ним хмари
На стерню лягають.
Хочуть поле все накрити,
Земельку полити,
Дати милій відпочити,
Ковдрою накрити. 
Нехай вона спочиває,
Від щедрого літа.
А хмаринка поливає,
Щоб була умита.
Вкрили небо чорні хмари,
По полям гуляють,
Ніби дивляться де сухо,
І там поливають.
Всі тварини поховались
Під кущі, як зайці.
Вітер з дерева рве листя:
«Ану роздягайся!».
І додолу гне дерева:
«Скидай що вродило!»
І гуляє наостаннє
Вітер, що є сили.
	
А у полі одиноко,
Людина блукає,
Загубилась, чи можливо,
Дорогу шукає.
Чи шукає свою долю,
Чи за про світ забула,
І що має в чистім полі?
А вітер – задує,
Рве сорочку на людині,
Ніби хоче зняти.
А людина, як до неба,
Рветься щось спитати.
«Де я? хто я? вітре любий,
Я не пам’ятаю, 
Що один я в чистім полі,
Куди йти. Не знаю?
І куди бідить дорога,
І де моя хата,
Боже, любий, тебе прошу,
Дозволь спам’ятати! 
Дозволь пам’ять повернути,
І знайти дорогу.
За що, Боже, така кара!».
Так, молячи Бога,
При посадці, в чистім полі,
Блукає людина.
Босі ноги місять землю,
Померзли, аж сині.
Зовсім мокрий, а злий вітер
Хмари повертає,
Знову в полі рве, лютує,
І міри не знає.

Так стояли, чия візьме,
Вітер і людина.
Один здався. Стихло в полі,
Закінчилась днина.

	*
«Ще живий. Потрібно встати.
А де сили взяти?
Може досить, залишитись,
І тут помирати?
Залишитись тут навіки.
Ворон хай гуляє,
Ніхто очі не закриє,
А він повиймає.
Ніхто тіла не сховає,
Хреста не поставить…»
І стає йому тепліше…
В білому хтось  манить.
Простяга до нього руки,
І хтось рідний, близький
Каже: «Рано! Повертайся!»
«Поклін тобі низький,
Забери мене з собою,
Не лишай на світі,
Там нікому не потрібен!»
«В тебе жінка, діти!»
«Їх не знаю» 
		«Повертайся,
Там тебе чекають!»
І так холодно стає,
Очі відкриває.
Брудний, мокрий весь до кістки.
«Нащо така доля.
Ні живий я, і не мертвий,
Один в чистім полі.
Треба йти, людей шукати!»
Стало зовсім тихо.
Місяць зорі пасти вигнав,
Хмар нема, все стихло.
Гарна ніч тому, хто ситий,
Хто в сухій кофтині,
Або дівчину цілує…
А він - мокрий нині.
І така вона холодна
Ніч перед зимою.
«Йду туди, куди дорога,
Веде за собою.
Ніби чуть, собаки брешуть,
Чи то показалось?
Де собаки, там є люди»,
Вже й зоря займалась!
Видно хати. «Це спасіння.
А що там чекає?
Чи чужу людину приймуть,
Чи хтось привітає?
Чи дадуть суху сорочку,
Чи помиють ноги,
Обігріють, нагодують?
Можливо – з порогу,
Та собаками нацькують,
Чи прогонять в шию?
Я, домівку знайти хочу,
Спам’ятати мрію.
Тільки що це? Пуста хата!
Вже немає й тину,
Запустіння. А от друга!
І теж пуста нині.
Що це робиться, все пусто,
Немає нікого!»
Став на вулиці села,
Дивиться навколо.
«Ніби далі є хатинка,
Собака надворі
Чути бреше, чи на місяць,
Проганяє зорі!»
Вже світанок, зорі в’януть,
Десь півень співає.
Значить вижив. Півень зранку,
Зорю зустрічає!»

	*
«Щось собака сильно бреше,
Ну прямо лютує,
Може десь за ворітьми,
Рижий лис мандрує.
Бродить часто по селі,
Бо людей немає,
Нас, старих. Він не боїться,
Хитрий, все він знає.
А можливо чужі люди?
Вже й півні співали.
А ми з бабою удвох,
Цілу ніч не спали.
Бо старі вже, і не спиться,
Одні залишились.
Хоч всю ніч я і лежав, 
А ноги втомились,
І не має сили встати!»
А встає людина,
Гріх у ліжку днем лежати.
Наступає днина.


«Виду, гляну, що пес бреше!»
Відкриває хвіртку,
(Нову, добру син зробив,
Як приїздив влітку).
«Ба! Людина попід тином,
Лежить і не диха,
Мокра, боса і брудна,
Набралася лиха!»
Ще жива! Мерщій у хату,
Треба відігріти.
«Гей, стара, води давай,
І сухе щось вдіти!»
Обізветься, розберемось,
Що то за людина.
Схоче - лишиться у нас
Піде – одежина
Все ж згодиться у дорогу,
Добра то хватає.
Видно, що нема нічого.
Куди йде, хоч знає?
Як занесло у село,
До нас вже дороги,
Заросли всі бур’яном,
Кинули нас Боги.
Хай поспить, побачим потім.
Хай відпочиває.
А нам до хазяйства діло,
Роботи хватає.

	*
Хтось сміється, а хтось плаче,
Сльози проливає.
Хтось до шлюбу радий йде,
Милого тримає.
Там по вулиці, удвох,
Ідуть молодята,
Поцілує він її,
Разом рученята.
Він подивиться їй в вічі,
А вона – щаслива…
Так колись було і в них,
А нині – вся сива.
Коси криє сивина - 
Старості морози.
Вже і плакати не може,
Виплакала сльози.
День і ніч біля вікна,
Напрягає очі.
Тільки милий все не йде.
А вона, щоночі
Виглядає, потім плаче,
А сльози немає.
Де їх взяти, стільки сліз.
Де шукать – не знає.
«Відпустила сестрі в гості,
Поїхав – і згинув.
Язикаті злії люди
Кажуть, що покинув.
Не покинув, ні, не може,
Ми таки любили.
Не піде він до другої!
А можливо … вбили!
Чує, чує моє серце,
Він живий, він поруч.
Як ходили ми гуляти,
Він завжди праворуч.
Міцно стисне мою руку,
І не відпускає.
Тільки де він, де мій милий,
І хто теє знає.
Де мені його шукати?
Я знайду, я мушу.
Вже й в газету написала,
Но плюнули в душу.
І міліція шукала,
Не знайдуть нікого.
Чи кого вони знайшли?
Не було такого.
До Києва, кажуть треба,
Дорогу тримати,
І по «ящику» для всіх,
Фото показати.
Добре, дочка щодня дзвонить,
До себе все кличе,
Та хіба я дім покину,
Надію залишу.
А він прийде, зайде в двері,
Мене поцілує…
Я знайду його, знайду,
Чує серце, чує!
Чує серце, повернеться,
До мене мій любий,
І залишимось до вік
Удвоє, так буде!»

	*
Час лікує. Може бігти,
На місці стояти.
Сонце сходить і заходить,
Чи нам те не знати?
Зупинився час в селі,
І людей не стало.
Де-не-де старенькі люди,
І тих зовсім мало. 
Похилилися хатинки,
Ті, де було людно,
Втекла молодь із села,
Бо бо їм стало нудно.
Була школа. Теж не стало,
Ні, не зруйнували.
Чагарник її сховав,
Ніби поховали.
Старі кажуть – козаки,
Тут колись гуляли,
І у центрі гарну церкву,
Людям збудували.
Пройшли роки. «Будьмо владу,
Нову будувати!»
Видно церква тим мішала,
Треба зруйнувати.
 Всіх загнали у колгоспи,
Вже і їх не стало.
Село лісом поросло,
Чи місце невдале?

Вранці встане дід Іван.
Візьме в руку косу,
Йде туди, де була церков,
Бур’яни покосить.
«Не годиться, святе місце
кропива займає,
А, покличу я сусіда, 
Хай допомагає.
Там хтось їде! Мабуть син
З далекого краю.
З ним невістка і внучата.
От радість я маю!
Дочекався! Раз у рік,
Приїздить у гості
Син з дітьми. І раді ми,
Старі наші кості
Відпочинуть від роботи,
Внуками займуся.
Піду я мерщій у двір,
На них подивлюся!»

Вечір. Тихо у садочку,
Подають до столу.
«Несе Галя воду…»
Затягують хором.
«А сусіда ми забули,
Кликати до себе!
Приблудився тут якось,
Ніби впав із неба!»
Каже батько. «Ну покличем!
Майже рідні люди.
Хто такий, і звідки взявся?
Знайомитись будем!»
Так сидять всі за столом,
Наливають чарку,
А Василь (новий сусіда)
Не п’є. Стало жалко,
Всі запитують його.
Мовчить. З края ока
Покотилася сльоза.
Так, рана глибока.
Поглядає на дітей,
Силиться згадати,
Тільки пам’ять не дає,
Чому? Як те знати.
Посидів. Пішов від столу,
До груші схилився,
Видно, плаче. Не згадає.
Хоч взяв би, напився!
Може легше душі стане,
Можливо відпустить.
А він голову тримає,
А в пам’яті – пусто.

«Допоможемо, сусіде!
Знаєм що робити.
Тільки віри не втрачай!
А зранку, голити,
Стригти будемо, знімати
На кіно, а потім,
На країну всю покажем,
Посадимо в потяг,
Повеземо до столиці,
Є там передача,
Не таких людей знаходять,
Ось така задача!»

	*

Вечір. Тихо надворі.
Музика десь грає.
Як завжди, вона в вікні,
Людей розглядає.
Очі стомлені, і лиця,
До болю знайомі,
Проходжають під вікном,
І порожньо в домі.
Он, сусіди йдуть до дому,
До дітей ходили,
Видно, щасливі, бо разом.
І ми так любили.
Покотилася сльоза,
Чути, просить Бога:
«Боже! Прошу, поверни,
Верни до порога
Мого милого! Як ні,
Як його немає,
Забери й мене туди,
Я цю мит чекаю!
Або, витри в мому серці,
Слід тої любові.
Як з другою милий мій!
І мене з собою
Забери! Жити не хочу,
Світ мені не милий!
Вип’ю ліки, і засну,
Немає вже сили!»

Тишу в домі, наче громом,
Дзвінок розриває.
«Хто та! Хто там мені дзвонить!»
В телефон гукає.
А дочці, здавило в горлі,
Казати не може,
Далі «… тато наш знайшовся!
Він живий! Він…»
			«Боже…!»

	*
Тягне потяг по рівнині,
Зелені вагони.
А в них люди кудись їдуть,
А хтось на пероні
Зустрічає. Проводжає,
А дехто ночує.
Вона ж їде, і боїться
Щемить серце, чує,
Скоро. Скоро буде з милим.
«Чи мене впізнає?
Кажуть, пам’яті не має,
Про сім’ю не знає.
Обігріли добрі люди,
Хатинку жить дали.
Так казали в передачі,
А я і не знала.
Добре, дочка подивилась,
Мені подзвонила,
Я почула – обімліла,
Звідки взялись сили?
Десь далеко, аж під Суми,
Занесла лихая
Чоловіка, і село,
Я таке не знаю.
Як доїду? Як знайду, 
Я отеє Влізьке.
Чи знайдуться добрі люди?
А як ні – то пішки,
На край світа піду, знайду,
Свого чоловіка.
Вже б побігла, залишилось,
Ще зупинок кілька»

«І куди ви підете
Чистими полями?
В те село ніхто не їздить,
Їдьте далі, з нами!
Цей автобус, пам’ятайте,
Ходить дуже рідко,
І людей тут не буває,
Пропадете, жінко!»-
Водій каже – «Було діло,
Людина блукала.
Звідки взялась – невідомо,
Пам’яті немала!»
«Так! Це він! Це мій коханий!
До нього я їду!
Зупинися чоловіче,
Хоч пішки, та піду.
Навіть вовки, непогода,
Мене не злякає,
Я чекала цього часу!»
Но, не зупиняє,
Далі їде. «Не годиться,
Людину пускати,
Люди, з’їздимо всі разом.
Треба виручати!
Жив колись там, тут полями, 
Дорога є близька.
Ваше щастя, нині сухо.
Поїхали в Влізьке!»
           
Ось село. Відразу тихо
В автобусі стало.
А яке було село!
І людей чимало.
Озираються крізь вікна
На село. Все пусто.
Пусті хати похилились,
Заросло все густо.
А де люди? Ніби видно,
Є місце чистеньке,
Поряд хатка, а там друга,
«Їдемо тихенько!» 

В грудях тисне, і здається,
Серце ось покине,
Як в тумані, йде до хвіртки,
«Як не він відчинить?»
Стука в двері. Відчинились,
Чоловік виходить.
«Мій коханий, милий, любий!»
До хати заходить.
«Мій Василю! Ти знайшовся!
Як тебе шукала!»
А він дивиться на неї,
«Чи мене впізнала?»
«Знаєш хто я? Я же Люба,
Я твоя дружина!»
«Любо! Любо! Щось знайоме,
Вибач, я тут винний,
Нічого не пам’ятаю.
А ти… добра, гарна,
Чую, серце мені каже!»
«Лила сльози марно.
Ти знайшовся! Ти зі мною!
Навіки Василю!
Не тужись, вернеться пам’ять,
Я тебе не силю. 
Ось і фото, ми з тобою,
Зовсім молоденькі…»

Ніч надворі. Скоро ранок.
Зорі вже ріденькі.
У садочку, сидять двоє,
Обнялись, їм добре.
Ще не спали, ніч всю разом, 
Проганяли горе.
Ніч з’єднала, ніч стулила,
Назад половини.
Сходить сонце. Знову ранок,
І вони єдині.

	*

В кожнім місті є алея,
Де молодь гуляє,
Де щовечора й щодня,
Пари проходжають.
Хто під ручки, а хто так,
Хто кого шукає.
Хто шукав і вже знайшов,
А хтось виглядає.
Хтось знаходить собі пару,
Де хто розстається.
Тільки тих останніх мало.
А решта – клянеться,
Що кохати буде вічно,
Букетик дарує…
А ось дехто з молодих.
Зі старих жартує.

Двоє вечір зустрічають.
Обоє – старенькі.
Смішно так тримають руки,
Ніби молоденькі.
Дивляться обоє в вічі,
Стануть, поцілують
Один одного. А хлопці,
Сміються, жартують.
А їм байдуже. Гуляють
Щовечора в парку.
Погуляють і присядуть 
В куточку на лавку.
Ті, що старші – привітають,
Молодші – сміються.
Парубки бува облають
Як сильно нап’ються.

Так і в цей раз. Погуляли,
На лавочку сіли,
Дід старий у окулярах 
(щось ноги зімліли).
В руках паличка. Бабуся
Хустинкою крита,
Так до нього притулилась,
Чистенька, умита.
І сидять давненько, любі,
Вже й молодь кепкує:
«Щось старі не йдуть до дому?»
Так собі міркують.			
Як поглянеш – сльоза вийде,
Від того що бачиш.
Ці старенькі – ангелята,
Дивишся і плачеш.
«Може будемо будити?
До дому прогонним,
А то мама насвариться!»
Один п’яний мовить.
Другий дивиться – сміється:
«А ну поштовхаєм…!»
Де їм, телепням, те знати,
Що їх вже немає.
Що вони вже перед Богом,
Молоді, щасливі,
Руки разом. Бог сміється:
«Ви за ручки й нині!»

	*

Кажуть люди, щастя буде,
Як посидять з ними
Молодята до весілля,
Наче із святими.
 Вони - наче талісман,
Хоч у бронзі литі.
Сидять, вічно, на лавчині
У парку. І діти.
Ніби внуки, сидять з ними
Поруч, пригорнуться.
Молодята проходжають,
Дивляться, сміються.
		7.03.2006 р.

ID:  110395
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 04.01.2009 07:58:40
© дата внесення змiн: 04.01.2009 07:58:40
автор: Вадим Школяр

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (1282)
В тому числі авторами сайту (11) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

18.02.2009 - 10:44
 
Вадим Школяр відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за підтримку. писав так для розваги. Після ваших слів подумаю....
 
Дорада, 04.01.2009 - 08:47
Оценка поэта: 5
39 12
 
Вадим Школяр відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую за оцінку, з повагою
 
Вадим Школяр відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую пане Ігорю. Я живу в Росії. і тому забуваю деякі українські слова. Самому соромно.А українська мова така гарна... Буду виправлятися. Я в віршах не фахівець, пишу як на серце ляже, і в рифмах не розуміюсь. Ось думаю, чи є рада далі виставляти твори, тут так багато авторів талановитих. мої всерівно ніхто не читає (крім Вас)за що щиро дякую.
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: