Про себе:
Іноді римую, коли слова просять...
Про мене:
…У місті, де розплавились дороги,
Мій мозок – наче у печі.
Серце страждає, а в душі тривога,
Нема спасіння навіть уночі.
Не можу звинувачувати літо,
«Закохана» – діагноз мій такий
Невиліковний! Ми ніби діти –
Соромимося розвитку подій…
Караючи себе психічно,
Я втратила тебе фактично,
Але кохатиму довічно
Професора наук математичних!
Буває осінь у стосунках –
Пожежі літньої кінець,
І прохолода – порятунок
Для двох палаючих сердець!
Тверезий розум оживає,
Немає більше забуття.
Мене на землю повертає
Сувора істина життя…
…Чому зустріла водолія
Й поринула в казкові сни?
Твій поцілунок – моя мрія!
Обійми – сонце навесні!
Чому зустріла водолія?
Вирують пристрасті в душі!
Ще місяць – і немає Лії,
Лише нікчемні ці вірші…
Ти є… десь поряд, ти існуєш
У паралельному житті,
Співаєш, пишеш і малюєш,
Але чомусь на самоті.
Закони Божі не порушив,
Розсудливий акуратист.
Та не зігрієш свою душу –
Відсутній в тебе такий хист!
І як би ти не намагався
Вписати в формулу життя,
Законам чисел не піддасться
Глибоке, справжнє почуття.
Поете мій зеленоокий,
Гординю не перемогти,
Тому страшенно одинокий,
Тому такий нещасний ти.
Вмій вибачати – буде легше.
Вмій бути вдячним за добро.
І не засуджуй – тоді вперше
Відчуєш ти в душі тепло.
Творець художніх відображень,
Ти рідну землю прославляй.
А щодо слушних зауважень,
Спокійно критику сприймай.
Розбий із сумнівами єдність –
Ілюзію переконань,
І зрозумієш ефемерність
Своїх фантазій і бажань.
І от коли в твоєму серці
Розтане лицемірства лід,
Скарби життєвого мистецтва
Блиснуть за «хвірткою воріт»…
Лія Квітка. |