На храмині ідол кам’яніє.
Воїни кордони стережуть.
Всі жінки царю поклони б’ють.
У вогні остання жертва тліє.
Цар помер у Скіфської держави,
Не діждавшись синової слави,
Не проживши ані днини,
На весіллі рідної дитини
Отруївся, вмер...
Але жить зостався...
Над курганом світить йому
Сонце полум’яне.
Сірі очі скулись у кайдани
З каменю.
Сірий погляд світить у нікуди.
Вдалині проходять мимоволі люди.
Він стоїть, знівечений вітрами,
По коліно в землю вгруз.
І не лічить вже світанки.
І не бачить він ні ночі, ані ранку.
Кам’яні вуста не кажуть слова,
Скам’яніле серце людолова
Не кохає вже й краси не бачить,
Не пала обличчя у гнівнім розпачі.
Перевтілився давно вже цар в ідола.
Не жаліє його час.
Стоїть собі над полем.
Дивиться, не знає й сам, куди.
Тільки небо, сонце й степ довкола
Чують його серце...