Туман жорстоко прокрадався у траві,
Губив він плач маленької дитини,
І до могили пригортався у журбі,
Потім тікав у далеч попід тином.
Посохлі руки ніжно обіймали
Мале дитя до серця, й сині губи
В маленьку щічку щиро цілували
Й шептали, що його матуся любить.
Солоні сльози падали як грона,
З достиглої, солодкої лози,
Його життя не помилка, не заборона,
Бо долю йому виплаче з сльози
Рідненька мати, і молити Бога щиро
За нього буде, поки буде жити,
Від смутку, відчаю й всього, що є немиле
Любов'ю буде завжди боронити.
А зараз, поки сонце за горою,
Покинути єдиного синочка,
Й піти, тримаючи все горе за спиною,
Напитись чистої води з струмочка.
Подумала, і так зробила,
Свою кровинку залишила наодинці
Із холодом і голодом. Крок ступила
Один, вже другий, і у сяйві сонця
Пішла шукати кращого життя,
Звернула у гущавину тихенько.
В душі сховала силу каяття,
І зникла у тумані помаленьку.
Не озирнулася, не стало сили,
Боялась, що вернеться до воріт.
Її синочок, її єдиний, милий,
Поповнив лави немічних сиріт...
Туман жорстоко прокрадається в траві,
Не чути плач уже маленької дитини,
Вона у теплій вже хатинці, і собі
Сміється щиро, й сміх до неба лине.
,мені подобається 
молодець...актуальна тема у всі століття
