Наші жили дрижали від вітру
альтовими струнами,
у осінньому присмерку
чайки надсадно кричали.
Ми ступали по берегу
вкритому стертими рунами
і шукали полишені
кимось, не наші, причали,
і ступали по берегу
наче вугіллі багряному,
без поваги, наосліп,
гуму повітря рвали.
Хтось загруз у петлі,
як в безвиході я тону.
Ми шукали полишені
кимось, не наші, причали.
Кораблі, наче бидло
останнєє, мірялись щоглами
і, не дивлячись в слід нам,
тихо бортами хитали.
На їх відповідь вже
не шукали питання ми,
а шукали полишені
кимось, не наші, причали.
Посивіли світанками ті,
хто лишився одним із нас,
віднайшовши пустими
очима баж́ане. Мовчали.
І тоді змилостивилось море,
проковтнувши в раз
непотрібні тепер
і полишені кимось причали.
́
