Троянду знищили без жалю.
Повісили на ржавому хресті,
Без співчуття, без гризоти сумління,
Кохані люди – жертвенні такі.
Розіп’яли й залишили вмирати,
Не дочекавшись смертної туги,
Останньої хвилини й миті,
Коли душа відходить в рай.
Вона не вмерла не зітліла,
Перетворилася в гербарій, пустоту.
В якій не має крих жалю,
Лиш сірість зовнішньої маски
З якою їй надали жити.
Однак в природі безліч кольорів.
Й вона уже малює маски,
Проте не замальовує голки.