Я ріс як всі, не будучи відомим,
Плила серед селян мого життя ріка.
Мене не вчили у великім домі —
Я вчився грамоти в селянського дяка
Я ріс як всі, не будучи відомим,
І батько в заповіті не лишив нічого,
Старенька хата мала дах з соломи,
Але я мав сказати своє слово.
Ішли літа, Тарас слухав легенди:
Ні ляхи, ні москва ще нас не покосила.
Росла звитяга й думонька крещендо
І я повірив свято, що в народі сила.
Дививсь на волю крізь маленький виріз,
І марив нею, закликав до бою,
Та час минав. Минало все. Я виріс.
Мене судили, бо не те говорю.
Мене карали, відправляли з неньки,
Та завше рятувала матері молитва.
Я став великим, будучи маленьким,
Мої слова розносились як світло.
Ніхто не слав мені і привітання.
Моя, моя Украйно, віднині не сама!
І з того часу, як почалося заслання
Моє знамення — це язичників сова.
А ви до смерті й після були вдячні,
Ви піднесли мене на тетрапод.
І нашим ворогам тепер удвоє лячно —
Я розказав народу те, що він — народ!
За це мене рівняли до ікони,
За це мене убрали в рушники.
І адресовані мені були поклони,
Й благословення отчої руки.
Писать не заборониш, а треба мене вбити!
Буду писати вірші, бо писати мушу!
І якщо хочете для мене щось зробити,
То помоліться Богу ви за мою душу.
Я став великим, вийшовши із вас,
Ходили з вами по одній землі!
Ви піднесли мене в іконостас,
А я часом клонився язичницькій сові.
Я став великим, вийшовши з малого.
Любов до України веде мене і гріє.
Я дивлюся на вас і радий-гордий з того,
Що мій народ уже ніколи не змаліє.
По суті.
