Двері
Мабуть, останнє оповідання для неї…
Він стояв біля дверей її дому. Ось ці заповітні двері, ось цей прекрасний дім, з яким так багато пов'язано чарівних спогадів.
Він сотню разів уявляв цю зустріч. Як відчиняються двері, як вона радісно кидається йому на шию і вони цілуються, цілуються до безтями. Він ще раз прокрутив в голові всі фрази, всі слова, які скаже їй при зустрічі їхніх очей, при зустрічі їхніх губ. Всі слова, такі несказані, такі потрібні бажані слова.
Тремтячою рукою він натиснув на дзвоник, який далеким ехом відгукнувся йому. В душі все заніміло. Серце на секунду притишило хід і затихло зовсім, а через мить забилося з неймовірною швидкістю. Здавалося, що ось воно вистрибне з грудей. Він затамував подих і прислухався до тиші, та вона мовчала, лишень нестримний стукіт серця переривав її.
"Можливо, вона не почула?, – єдине що крутилося в нього в голові, – Можливо, не знає, що то я?"
Він подзвонив ще раз, потім ще. Знову і знову. Ніхто не відповідав.
Від розпачу закурив, обперся спиною об стіну. Ноги не тримали. Він опустився. Ще раз подивився на такі жадані двері, які тепер не видавалися такими прекрасними, дорогими і жаданими.
Він сидів. Курив.
Скрипнули двері навпроти, які трохи прочинилися…
