Підсніжники на асфальті
Березневим ранком була паморозь. Вітер доносив до одиноко стоячих людей відгуки зими. Весна вже прийшла, а тому продовження зими нікому не хотілося.
Біля виходу з метрополітену бабуся продавала підсніжники. Квітки тулилися одна до одної, немов боячись холодного вітру. Коробка, в якій вони знаходились, була затісна, а тому тулячись один до одного вони немов намагалися зігрітися.
-- Скільки коштує букетик, -- до бабці підійшов молодий чоловік.
-- Десять гривень, -- відповіла бабця, дивлячись на юнака, який, розраховуючи на теплу погоду, був і одягнений відповідно.
-- Дайте мені ось цей, -- юнак вказав на невеличкий букетик. Бабця вибрала букет і ніжно, немов власну дитину окутала поліетиленом.
-- Тримайте, -- подала вона.
Хлопець взяв квіти, віддав бабусі пару скомканих купюр і пішов собі.
День приніс із собою довгождане тепло. Сонце вже не ховалось серед хмар, а намагалося показати всім свою силу і велич. Біля магазинів годинників, де тінь від дерев не кидала свого погляду, стояв хлопець і нервово поглядав на власний годинник. Коли потік людей вичерпався, коли стрілки на годиннику на мить завмерли, він усе вирішив. Все… Квіти незграбно впали на асфальт, а чиясь нога наступила на них. Крик і стогін, який, зрозуміло, ніхто не почув. Хто ж буде дослухатися до дерева, коли від нього відламують гілля з квітками, чи до квітів, що безпорадно лежать на асфальті, а чиясь важка нога довершить страждання. Хто?
* * *
Він був підсніжником та й годі. Чому підсніжником, не знав і сам. Можливо, тому, що день народження навесні, а природа подарувала голубі очі. Та хто зна. Підсніжник та і все. Так називали, та і нехай. І було в тебе все. Сім'я…
Тато військовий, мама економіст в доволі великій компанії. Начебто все. Крім того ти був єдиною дитиною, тому зрозуміло, що все для Артурчика. Була бабуся, котра й бідкалася з тобою.
-- Артурчику ти замерз. Артурчику тобі не холодно?
Про кишенькові гроші і мови не було. Ти міг дозволити собі все, що бажала дитяча душа. Перший у класі ти мав мобільний телефон, комп'ютер, МР-3 плеєр, кращі джинси, кросівки - знову ти. Чого тобі не вистачало? Мати не раз в тебе питала се, а ти їй на те:
-- У мене нема того і того…
-- На, Артурчику, мій маленький, на…
* * *
Опадав абрикосовий цвіт. Весна набувала свого апогею. Ти сидів на лавці, посеред парку, що знаходився в центрі міста. Дитячий майданчик був переповнений малечею з дбайливими мамцями, які поодаль курили, споглядаючи за своїми чадами. У вухах гучно відзивається KORN. Як у книзі покоління андеґраунду, сіпкультурний хлам, який на тлі кислотного фону виглядав дещо яскравим, темним, проте НЕ ТАКИМ.
* * *
Трапилося це вчора. У свіжому газетному номері, як так і потрібно, була замітка, такого змісту: "Вчора, неподалік ТРК "Україна", був знайдений труп молодого чоловіка, десь років двадцяти п'яти. Молода людина померла внаслідок нанесених йому ножових поранень. Правоохоронними органами було встановлено особу потерпілого. Ним виявився Артур Андрійович Муцик, 1984 року народження, уродженець м. Харкова. Осіб, які скоїли злочин, не знайдено. Ведеться слідство".
Прочитавши газету, ти нервово закурив і, випустивши густий клубок сизуватого диму, промовив до себе: "Дострибався Артурчик". Усміхнувшись, дістав аркуш паперу і ручкою написав на ньому:
«ВЕЧЕРИІЙ ХАРЬКОВ»
«КРИИІНАЛНЫЕ НОВОСТИ»
Вчора пара бухих мєнтов (сержанти, обов'язково тупі сержанти) наткнулися на труп. Обдивившись, скоріше з професійної надобності, аніж з цікавості, було встановлено, що мужик (саме так вони запишуть в протоколи) помер внаслідок удару ножем, лезо якого проштрикнуло серце. Смерть наступила миттєво. Порившись по кишенях вони виявили документи на ім'я Артурчика і триста гривень двадцятками. Недовго думаючи, був складений протокол, в якому вказаний мотив вбивства: бухі розборки з метою пограбування.
Труп було знайдено за кіоском, де продавали самогон, який у широких колах гурманів цього пійла іменувався "орєхова".
Ти поставив крапку і з задоволенням потягнув цигарку.
"Ось так треба писати, а то знайдена молода людина…"
* * *
Про мертвих, або добре, або ніяк… Хєрня. Якщо все життя був гнидою та падлом, то ніяк не вийде, а тим паче добре. Ось і Артурчика прирізали, бо був рідкісною гнидою і стрибав не на тих. Нема його та і пофіг.
* * *
-- Ма', в мене на кредитці закінчилися гроші.
-- Як ти встигаєш, так швидко все тратити?
-- Ма', мені треба.
-- Ну, добре візьми мою.
* * *
-- Артур, я вагітна, -- дівчина світилася від радості. Натомість в Артура випала цигарка з зубів.
-- Чьо ти сказала?
-- Артур, ти будеш татом, -- сказала дівчина, проте вже з меншим запалом, помічаючи, як Артур то блід, то червонів, як рак, якого кинули до окропу. Дівчина почала задкувати, аж допоки спина не доторкнулася до чогось твердого і холодного, по тілу пробігли мурашки, стало страшно. Риси люті пробігли по його обличчі, нервово затіпалися щелепи. Потім він посміхнувся:
-- Ти прикалуєшся?
-- Вчора я була у лікаря, вже два місяці…
Важкий удар опустився на її обличчя, і крик Артура. Несамовитий визг, і знову риси люті. А далі потік слів, такий швидкий і несамовитий, як сам Артур.
-- Ти сука, не могла мені раніше сказати. Шлюха позарилася на мою квартиру. Сєльська проститутка. Знайшла дурака, щоб женився на тобі.
І знову удар… І знову крик…
............................................................................................................................................................................................
У ванній кімнаті калюжа крові і дівчина, яка ніколи вже не стане матір'ю.
* * *
-- Ти знав ще дівчат, які були знайомі з Артуром?
-- Та їх було дохріна, от, наприклад, сестра Стаса, яку Артур тоже побив до полу смерті, а потім бросив помирати в якомусь грязному підвалі. Коли був бухий, розказував. Казалося, що це приносить йому якесь удовольствіє. Примурок, наче насолоджувався, розказуючи все в мєльчайших подробностях.
-- І як Стас віднісся до цього?
-- Ніяк, його вбили ще рік тому.
-- За що вбили?
-- Та він тьолку одного пахана закадрив, а Макс Синій, ну ти його повинен знати, прирізав пацана.
-- За дівчину?
-- Та нє, там набагато кручє завертілося. Я сам все точно не знаю. Семен знає.
-- Який Семен?
-- Семен, панк обдовбаний.
-- Ну знаю, а він яким боком туди вписаний?
-- Ну ти Вася, Семен брат Ірки, яка корєфаніла з Маєю.
-- А Мая, це дівчина із-за якої убили Стаса?
-- Ну ти дебіл, до тебе, як до жирафа доходить.
* * *
Важкий аромат жіночих парфумів розносився по кімнаті і боляче бив по рецепторах. Йшла обертом голова. Запах дурманив і невиносимою пеленою накривав усе єство. Відчинене вікно не рятувало…
Гіркий смак кави, оповита табачним димом кімната і дві довгі стрічки білого порошку на дзеркальному столі.
Який сильний дурманячий запах, який сильний аромат жіночих парфумів.
* * *
-- Що у нас сьогодні по плану? - повертаючись до дівчат, які стояли біля стійки бара, спитав Артур.
-- Не знаю, що у Вас, а у нас додому, -- сказала одна з дівчат. Причому, яскраво виділила ВАС.
-- А якщо по шампанському і до мене? - спитав Артур.
-- Скоріше ні, аніж так, -- сказала та ж білявка і почала збиратися, на що інша, вставши зі стільця, почала поправляти одяг, тим самим показуючи, що і самій уже час.
-- Ну, і чешіть звідси, стерви, -- з огидою сказав Артур і сплюнув.
Дівчата вийшли з клубу, і, сівши в таксі, поїхали додому. Артур замовив у барі ще горілки. Випивши та відчувши приток нової сили, пустився в танок під незрозумілий ритм музики.
* * *
Гучний удар, за ним ще один. Двері тріпонулися, злетіли з завісок і лунко приземлилися на підлогу всією горизонтальною поверхнею.
Напівсонні мешканці квартири перелякано вибігли в коридор, протираючи очі й відганяючи від себе незрозумілий сон, що так невчасно набридав. Посеред кімнати, прямо на дверях, лежало тіло. То був Артур. Він був настільки п'яний, що не розумів навколишнього світу, він просто його не бачив. Бабця з матір'ю вмить стали відкачували "тіло", а батько стоячи в дверях кімнати, сполотнівши від сорому й власної безпорадності, думав, що невже він, офіцер, зміг дозволити своєму синові стати алкоголіком.
З уст зринула одна лише фраза: "З мене досить, нехай Артур, сам навчається заробляти собі на життя".
* * *
-- Ну, так шо було далі?
-- Менше тріпайся, давай наливай!
Вогонь потік по пластиковим стаканчикам, а далі шлунок вітав спиртову отруту.
-- Хорошо, пішло, зараза.
-- Так, може, продовжимо?
-- Ну ладно, що ти хочеш іще знати?
-- Що трапилося з Артурчиком після інциденту з батьком?
-- Ну слухай. Батяня був старим серйозним, він слів на вітер не кидав. Як сказав так і зробив. Ну, вобщем помикався Артурчик, а лаве нада. Кромі всього ломка началася…
-- А, що він уже встиг підсісти на наркоту?
-- З Олегом общався, наркоти було море, поки бабки були, лаве кончилося - ні Олега, ні кислоти. Ну та мать його так, і дибіла Олега і Артура гівнюка, ще того. Артурчик, як тіки ломка началася звонить Олегові, ну той за дозу і загріб у нього комп. Ну, короче, продав Артур свою хату, табло на руки получив, а Олег уже там, тіпа здоров братан, ми должні друг-другу помагати і ля-ля. А за два дня, ну… Ну до того, як Артура нашли. Я бачив його з Олегом. Я ще йому тіпа так кажу: "Артур, виручай, надо срочно двісті гривасів на два дні".
Артур зразу, тіпа нема. Ну я йому в отвєт, шо нехай не гоне - хату продав, а я через два дні триста оддам".
Він так биро витягнув, віддав, а сам кудись спішив, ще й Олег, все врємя підганяв, ну тіпа: "Давай, шо ти копаєшся і т.д. і т.п.".
-- І ти віддав гроші?
-- Да в той же день вечером, триста гривасів двадцятками.
-- А який тобі був резон?
-- Резон чого?
-- Ну брати двісті, а потім віддавати триста.
-- Вася, нє хер лізти, куда не надо.
-- Поняв. Так ти вважаєш, що Артура Олег пришив?
-- Ну да, із-за бабок. А хто ж іще?
-- Ну Хоц, каже із-за баби.
-- Єслі із-за Ольки чи Катьки, то зря. Хотя Олег за Ольку башню от круте. Ну, так не получається. Олег вряд лі за тьолку мочив би Артура. Нашо розбивати повну банку йогурту.
-- В якому сенсі?
-- В прямому, бля Вася, в прямому. Артур кромі наркоти іногда і дохріна лаве викидав за Олю…
-- Так Оля була проституткою?
-- Ні, бля, Діва Марія. Шлюпа і наркоманка кончена. Ладно харе тріпатися на цю тему, мені лишній гіморой на сраку не нада. Я тобі тут ні хріна не казав, а сиділи і пили водку. Кстаті, наливай, стакани сохнуть.
* * *
Дзвінок гукав хазяїна до дверей. Гарні лаковані двері, дещо грубуваті, проте симпатичні, й доволі модерні, як на наш час. За дверима почулися кроки і голосне:
-- Хто там?
У відповідь:
-- Я вам телефонував, я від Косого, він казав…
Двері відчинилися, на порозі стояла "дитина" під два метри зростом і вагою, мабуть, за центнер.
-- Ладно, заходь, базар є.
Ми пройшли на кухню. За столом сидів ще один… Високий, рудий. Одягнений у німецький мундир часів Другої світової. Перший вказав на стілець і промовив:
-- Я Малюк, це - Геббельс, будеш толкувати тему з ним.
* * *
Розмова зі скінхедом на кличку Геббельс
-- Значить, це ти шукаєш, того хто бажав смерті нашому дорогому Артурчику?
-- Ну так, -- від такої постановки питання, до горла підійшов комок.
-- Я розповім одну історію, а ви зможете задати одне запитання. Ви згодні?
-- Так, -- неначе у мене був вибір.
-- Артурової смерті в цьому місті бажали дві людини. Перша - Бегемот, брат Катюхи, яку Артур зґвалтував і кинув вагітною, а друга - це я.
-- А можна поставити два питання?
-- Ні, лише одне! Такі правила.
-- Ну, добре. За що ви хотіли вбити Артура?
-- По-перше, він винен нам велику суму грошей, а по-друге - він позор для арійців. В його жилах пульсує нечиста, поганська кров. Своїм існуванням він отруює навколишній світ! Так сказав я!!! - слина летіла на всі сторони, коли цей навіжений кричав.
-- Я піду!
Геббельс, здавалося, не помічав мене, він був у якомусь іншому світі, мабуть, телепатично спілкувався зі своїм фюрером.
Вийшовши, я попрямував до зупинки. Щось у цій розмові не клеїлося. Здавалося, що Геббельс лукавить, стосовно чистоти. Все таки Артур і тут був винен гроші.
* * *
На цвинтарі порожньо. Вітер зриває з дерев пожовклі листочки і жбурляє мені в обличчя. Ось і могила Артура. Свіжі квіти… Мама, досі тебе любить. Бач квіти носить. А ти заслуговуєш на те? Ти був гнидою і подохнув як пес. Тебе ненавиділо чи не половина цього клятого мегаполіса. А ти тут лежиш. Я навіть не знаю, хто і за що тебе замочив. Та, знач, було за що.
* * *
Позад мене промайнула тінь, я інтуїтивно, за звуком, повернув голову, там нікого не було. Лише пуста алея, яку перелітало жовте листя.
Погляд впав на хрест, з якого сміявся Артур, а на могилі маленький букетик підсніжників.
* * *
Восени часто буває холодно. І цей холод часто-густо навіває сумні думки. Ось, як сьогодні.
Трамвай котився крізь брудні вулиці. Дивно, начебто невеликий дощ пройшов, а грязюки намісив багацько. Багно змішане зі сміттям перетворюється на суцільну кашу. Здавалося, що сміття з цих вулиць ніхто й ніколи не прибирає. Місто задихається від тої кількості бруду, яке викидали на нього його вдячні жителі.
Цікаво, мабуть, трамваї придумали ті, хто на них ніколи не їздив. Модерністи середини ХХ століття ніколи б не додумалися створити щось на кшталт цього, а от наші інженери – будьласка.
Трамвай мирно покачувався і торохкотів своїми «квадратними» колесами об рейки, які відгукувалися йому дзенькотом і гулом. Раптом червоно-жовта машина доби андеграунду зупинила свій хід і гурт п'яних пофігістів вивалився під дрібний дощ.
* * *
Дім Бегемота знаходився в околицях міста, доволі непоганому районі. Але дороги, бажали кращого. Якщо то вважався непоганим районом, то страшно уявити стан поганих. Особливо восени.
Дім з роздовбаним фасадом і великим надписом на стіні: "Осторожно, плитка обваливается". З кольору вигорілої і місцями відлупленої фарби можна з впевненістю казати, що напис був зроблений, ще за часів перебудови, а чи ранніх часів незалежності. Можливо, хтось писав у стилі кінця 80-х чи початку 90-х.
* * *
Темний під'їзд, в якому стояв незрозумілий запах. А чи сечі, а чи залишків вчорашньої вечері підлітків, які вирішили відтягнутися за пивом, та не розрахували власних сил.
На стіні красувався червоний відбиток підошви важкого (напевне, армійського) черевика. Здавалося, що то кров. Хтось потоптався в калюжі крові, а потім залишив своєрідний автограф. Хоча кров, то навряд чи? Придивившись, упевнюєшся - дійсно, велика ймовірність того, що то кров.
Квартира 27 зустріла дверима, що дуже пасували до навколишньої картини. Двері - фарбовані ще за часів Павла ІІ. Стіни, пописані цвяхом, маркером і ще чорт знає чим, і тошнотворний запах, який переслідував мене, щойно я переступив поріг цього під'їзду.
Дзвоник не працював, його можна було не турбувати. Він знаходився в анабіозі чи летаргічному сні.
Я тихо постукав. Почулися кроки і гучний голос з-за дверей:
-- Хто?
-- Я вам телефонував, ми домовилися зустрітися, та ви не прийшли. Тому…
Двері відчинилися не давши навіть закінчити речення. На порозі стояв Бегемот. Цікаво, хто дав йому цю назву. З виду він нагадував, скоріше неголену свиню. Маленькі очі, геть запливли від тієї кількості вогняної рідини, яка була влита до здоровенного тельбуха, який, здавалося теліпався до самих колін.
-- Заходь, -- хриплим голосом сказав Бегемот-Кабан, сам не ставши чекати, допоки я зайду, попрямував всередину квартири.
Вузька доріжка між пляшками вела спочатку прямо, а метрів зо два розходилася перехрестям у трьох напрямках.
-- Що ти там копаєшся, проходь на кухню.
Я попрямував на голос і потрапив на кухню. Та це була не кухня, а музей мотлоху і сміття, гори якого валялися повсюди.
-- Сідай, де сядеш, -- сказав Бегемот, сам наливши якоїсь рідини в стакан.
-- Вип'єш? - спитав мене, і, не дочекавшись відповіді, налив другу склянку, – тримай.
-- Дякую. За що п'ємо? - поцікавився я.
-- Не за що, а за кого, -- виправив мене Бегемот і перехилив стакан.
Намагаючись не дивитися на ту рідину, що знаходилася в склянці я одним ковтком випив рідину. То був самогон, який обпалив мене всього зсередини. Потекли сльози, в горлі все горіло. Здавалося, здоровань нічого не помічав і вів далі:
-- Чого треба?
-- Я… -- слова застрягли в горлі і не лізли наверх. Закашляв, -- я розшукую того, хто вбив Артура?
-- Артура завалили? - здивовано вирячив на мене свої поросячі очі Бегемот.
-- Так, це трапилося весною, -- відповів я.
-- Значить, доплигався падло. Так йому і треба і за Катю-сестричку, і за всіх інших, які його, суку, любили.
-- А були й інші?
-- Пацан, не лізь, воно тобі не нада. Подивись на мене. Я уже рік бухаю. На вулицю навіть не потикаюся. Ти хочеш того ж?
-- Ні, не хочу.
-- Ото і воно. Замочили Артурчика. Однозначно замочили.
-- Я піду, -- сказав я й вийшов.
-- Значить, Артурчик подох, -- бубнів собі під ніс Бегемот, наповнюючи склянку рідиною.
* * *
В кущах за будинком валялися презерватив і порвані дівчачі трусики. Над такими кущами треба вішати велетенські бікборди з написом: "Місце де позбавляють цнотливості п'яних шести-, семи-, восьмикласниць".
Не місто, а велетенська клоака, що паразитує на тілі агонізуючого суспільства. Всі розуміють, що це неправильно, і всі мовчать…
Замовкнемо і ми, як тільки силікатна цеглина вимкне світло на горизонті.
Замовкнемо навіки і ляжемо біля Артура й інших виродків. Жив падлом і подох, як пес…
ID:
211699
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.09.2010 22:04:28
© дата внесення змiн: 19.09.2010 22:04:28
автор: Юрій Завгородній
Вкажіть причину вашої скарги
|
