Ти губиш мене у полі волошок, коли окутуєш в теплий погляд шоколаду. Коли лишаєш присмак мармеладу. Коли ти є. І десять тисяч льє води не змиють твій солодкий цукор з моїх вуст. І навіть пульс зрадливим став, впустивши хвилі від медових рік. І твій потік із доторків до шкіри повниться ароматами квіток. Й замок, що з острахом я вішала, знімаю, бо не боюсь дійти до краю й впасти й розлетітись. Скоріше можу я розбігтись й стрибнути, і бути певною, що ти спіймаєш і полетиш зі мною. Над водою, коли сяде сонце, будемо лишати тіні. Й через стіни, височенні мури ми полетимо. А коли втомимось, - впадем додолу і ніжками дійдем додому. До ліжка нашого, що пахне теплим печивом із пічки, й до свічки, що не горить ніколи. Навіщо? Коли ми разом. Ми яскравіше всіх світил. Жаль, що тільки пил покрив очиці цих людей. Сліпі. А ми німі. Хоча до чого нам слова? Нам аромат важливий. Всі запахи очей, волосся, шкіри, нігтів і обіймів. І вії, твої вії, що здіймають вітер, коли не вистачає нам повітря. А нам його не вистачає дійсно, ще й постійно. Повільно я милуюсь і дивуюсь, що ми іще живі, що досі ще не мертві. Хоча ледве, дійсно, інколи ледве-ледве смерть торкає нас вустами. А ми, замість ловить її руками, заливаємося тихо сміхом, щоб снігом припадало її серце нам на вдачу. І нам уже давно не лячно помирати, а на ранок прокидатися живими, з руками і ногами, і без рани в серці. На петельці виснуть рушники вологі, якими витирали ми обличчя й наші руки. І наша кава без отрути стоїть вже на столі й чекає нас, а ми… А ми вві сні шукаємо весни між зір. Знаходим, випиваємо й летим назад до ліжка. Дуже тихо й нишком, (щоби не розбудить людей й собак, - нехай всі сплять і жевріють в солодких сновидіннях), знімаємо, мов птахи, крила. І випиваєм кілометри кави й міліметри чаю, годуємо з рух обережно чайок. Й виходимо щоранку в море, ногами по піску та мушлях. Й тихенько повітряніі кулі вирізаєм із бурштину й відпускаєм в небо; алмазним пилом випадаємо на землю під прикриттям у снігу. Щоранку ми лишаємо сліди: ти в мені, й я, сподіваюсь, що в тобі. А по обіді ми читаємо романи, доливши трохи рому в чаю. Коли вже сутінки з’їдають жадібно дерева, ми запускаєм руки у волосся, пірнаємо, мов діти у колосся ночі, й шукаємо далекії планети, хоч зустрічаємо лише комети, що з часом нас зруйнують, та зараз вони лиш око нам милують. Пізніше ми спускаємось у морок і ти береш мене за руку, щоби минувся мій бузковий страх, хоча давно вже знаєш, що цього не боюся, й в очах читаєш запах пролісків і ковдри й лягаєш тут зі мною поруч. Зовсім поруч. А я цілую твої очі і засинаємо ми вдвох, окутавшись обіймами, на перехресті долі, і знову, знову губиш ти мене у волошковім синім полі.
ID:
226655
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.12.2010 18:27:04
© дата внесення змiн: 05.12.2010 18:27:04
автор: von Tripperman
Вкажіть причину вашої скарги
|
