Від Богдана до Івана не було гетьмана
(Народна приказка)
Йшов 1709 рік. Осінь. Ще не висохла кров червневої Полтавської битви, ще не отримали спокою душі загиблих козаків. Тихий Батурин стоїть руїною на Гетьманщині. Не чути ані плачу матерів, ані сміху дітей: жах від терору Меншикова залишив свій слід надовго. Розтерзана, знедолена дісталась Україна Петру I…
А він далеко від того горя. Далеко від Батурина, Полтави, гетьманської булави. Доля занесла семи десятилітнього гетьмана до Бендер. Подалі від Петра I, осуду своїх і чужих, крику вмерлих душ та скривавлених земель. Ось він де, виходець шляхетського роду з села Мазепинці…
Старий чоловік задумливо сидів біля вікна, вдивляючись у безкінченність горизонту. Щось змінилось у його обличчі за останні місяці. Можливо, дошкуляла хвороба, можливо якийсь душевний тягар не давав спокою. Та очі Івана Степановича втратили звичайного блиску, жаги до життя. Не було вже того шарму й чарівливості у виразі обличчя, котра завжди так приваблювала шляхетну спільноту. Зморшки на обличчі увиразнились, стемніли і тихо, без слів, наче пророкували близьку смерть гетьману Мазепі.
Чомусь згадалося дитинство. Тут, в Молдавії, далеко від Мазепинців, раптом згадав старий про рідне село. Згадав батька, матір, сестру Олесю.. Першу їзду верхи, перші вірші, уроки батька в володінні шаблею. Як тепло стало на душі, яку чудодійну силу ці дитячі спогади відкрили в серці Івана Степановича. Гетьман раптово схопився, встав і нервово закрокував по кімнаті. Перед очима попливли наступні спогади юності.
От він на уроці історії в Київській школі 1656 року. Професор читає лекцію про Велике переселення народів, та раптом робить паузу і повідомляє учням про оголошення Віленського перемир’я між Росією та Річчю Посполитою. Всі учні затаїли подих і нічого не можуть заперечити. Лише один сімнадцятирічний юнак зіскакує з місця з криком: «Як? Це зрада! А що ж з «Березневими статтями?» «Сядьте Іване, - грізно промовляє вчитель, не без суму в голосі, - не наша з вами турбота». Схвильований, з юнацькою бунтарністю й невдоволеною слухняністю, сів сімнадцятирічний Іван на місце. Проте підступна зрада Росії вкарбувалася назавжди в пам'яті і породила в серці прагнення до цієї турботи. Турботи за своїм рідним краєм. Турботи за Україною.
Руки гетьмана ледь затремтіли. Знову підійшов до вікна. Намагаючись вдивитися у небесні простори і побачити десь там далеко Гетьманщину.
В 1663 Іван Мазепа ввійшов в політичне життя України. Розриваючись між дружбою з Яном Казимиром і обов’язками перед своєю Батьківщиною, спокусами і мріями, він впевнено йшов до свого призначення – гетьманства, котре отримав у 1687 році, як неперевершений дипломат і стратег. На той час боротьба з Росією здавалась неможливою, нерівною і безвиграшною. Що ж лишалося робити? Лише максимально забезпечити автономію.
Внесок гетьмана у життя Батьківщини поступово зростав. Обмежувалась система оренди, податків, відкривалося багато шкіл і друкарень, Мазепа не шкодував грошей на реставрацію і будівництво храмів, монастирів. Бажав поставити під контроль Запорізьку Січ, розумів необхідність цілісності і так роздробленої країни. Будучи на службі у російського царя, все одно вів таємні переговори з польським королем, підписав договір зі шведським.
Що змусило його це зробити? Можливо, пам'ять про Віленське перемир’я не давала спокою. Та давня наука недовіри, невпевненість у завтрашньому дні. Адже він боровся за життя своєї держави. За вільне й самостійне життя. Це змусило вдягати різні маски на обличчя, бути одночасно і вірним другом, і підлим зрадником. Важко було грати. Важко. А можливо ця гра нічого і не варта ?
Іван Степанович нервово закурив трубку. Важко стало на душі. Саме в цей час він підводив підсумок життю. Тут, у порожній кімнаті на самоті з собою він вже не був у своїх масках. Чого таїти, це були лицемірні, підкаблучницькі маски. Він тепер може про це говорити, сам собі. Чи ні?
Дим застряг у грудях. Гетьман закашлявся. Боляче про це говорити навіть самому собі. Боляче думати про помилки. Та як же без них? Не має ідеальних правителів, не має ідеальних дипломатів. Хотілося виграти. Хотілося не тільки йому, а й Україні. Він повів. Та не дійшли… Боляче.
Полтавська битва програна. Останній шанс втрачено. Та чому надія все одно лишається в серці?
- Я не зміг… і не зможу. Я тепер зрадник. - прохрипів Іван Мазепа і приліг на ліжко. – Та наступні зможуть... Простять і зможуть.
Наступного дня обірвалося життя гетьмана Козацької держави.
Цікаво те, що російський цар після смерті Івана Мазепи вимагав за викуп його тіло у шведського короля. Та тіло не було віддано, прихильники Мазепи і його близьке оточення не зрадили Івана Степановича навіть у смерті. Це говорить про вірність, шану та безмежну відданість особі. А ,отже, й віру у тверезу й розсудливу діяльність гетьмана.
Мабуть, в останній момент земної сповіді Іван Степанович прагнув визволення, порятунку своєї душі. Та, на жаль, проголошення Петром I і православною церквою анафеми Мазепі, не зняло тягаря великого гетьмана, а навпаки – посилило його. В одних церквах Івана Мазепу проклинають й до нині. В інших – співають за спокій душі.
Несправедливим життя Івана Степановича було на Землі: не дивлячись на всі старання та прагнення його назвали зрадником не тільки Росія, а й український народ. Несправедливою є вічність і на небесах: з храмів все лунають і лунають прокльони на його ім’я.
Мерехтливе, таємниче та мінливе життя видатного українського гетьмана. Безупинно боровся. Душею і серцем страждав. І лише в наші дні реабілітований (?) історією.
ID:
232184
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.12.2010 00:42:21
© дата внесення змiн: 31.12.2010 00:42:21
автор: доречно жива
Вкажіть причину вашої скарги
|