Знаєте, я ніколи не цікавилась футболом. Не до снаги мені спостерігати за купкою спортсменів, що намагаються забити м'яч в ворота одне одного. Проте одного ранку я прокинулась і зрозуміла: я хочу, щоб моя країна перемогла. Щоб вся Європа бачила, що ми гідні бути визнаними в світі, що в нас є нація, в нас є сила та єдність.
... В Києві прям-таки панував в повітрі смак футбольного чемпіонату! Тисячі вболівальників зібрались на головній площі країни, щоб підтримати свою збірну. Навіть якби я володіла всіма мовами світу, я б не змогла описати словами те, що я там відчула. Адже як описати відчуття, коли з тобою радіють ще сто тисяч Українців? Коли завмирає серце не лише в тебе, а й в людини, що стоїть поруч? Сум, радість, відчай, страх — ці емоції як на долоні виринають ли ше там: на футболі, разом зі своїми громадянськими братами та сестрами. А очі! Як сяють очі, коли перемога вже близько, як радіють всі люди. І ти стоїш, ніби самотній серед величезного натовпу, але водночас — з величезною підтримкою, котра розуміє кожен порух твого серця, кожен погляд. Кожен момент закарбувався в моїй памяті назавжди, а особливо — коли лунав гімн моєї держави і сотні тисяч голосів злилися в один, сотні тисяч сердець забились в унісон та простягнули свої промені ввись, ствердужючи, які ж ми все-таки унікальні та неповторні, як нас багато, які ми обєднані спільним бажанням.
Я ніколи не забуду ці хвилини патріотичного, величного піднесення. Коли незнайомі люди обімаються і кричать одне одному “Слава Україні!”, коли звідусіль лунає національний гімн, майорять синьо-жовті прапори і кожна, з першого погляду ніби незнайома людина, здається такою близькою і такою єдиною.
Це незабутньо. Вражаюче. Прекрасне відчуття приналежності до великого народу, славетної нації з величною історією та світлим майбутнім, приналежності до єдиної та неподільної сімї. України.
