монологи мегаполісних. загублених. сердець
Такий собі бог стояв у садочку
Курив тонку сигарету
___________________________
Нас завалило снігом.
Відчуття – ніби можна в ньому втонути, сховатись від цілого світу за навалою м’яко-гострих скелець-сніжинок.
Снігом огортає душу, створюючи вакуум приблизно у районі серця; але вакуум той, такий непереконливий, що здається, він лопне від одного тільки доторку виделки.
Закинуті мольберти.
І віршовано-неримовані вірші також закинуті;
розкидані по кімнаті;
їх вогняні стрічки-закінчення висять на лампах, хитаються по канделябрах, горять по свічках.
В них палкі зізнання, застиглі у часі продовження…
Я крокую по вулиці: безцільно, безсуттєво;
за мною виростають сніжні пагорби, (чи то так мені здається)
я у всьому вбачаю продовження мого осіннього неспокою.
І ось, уявляєте, серед усього цього заледеніло-сніжного царства я помічаю маленький острівок землі з пожовклою травою. По периметру цього прямокутника розташовані чотири люки: з них дме теплом та каналізацією.
Широко розставивши ноги стоїть кремезний чолов’яга,
підпалює цигарку.
Відчуття – ніби актор намагаючись зіграти дуба, вживається в роль. Якась магія у цьому чотирикутнику із чоловіком у центрі
навіть не психодел, не абстракція, щось значно більше і значущіше (принаймні мені так здається).
Я вже відчуваю запах його цигарок
перемішаний
з випарами екскрементів з каналізації.
Цей чолов’яга – уособлення нашого постіндустріального суспільства та світу:
перше пахне табаком,
другий же – помиями з каналізаційних люків.
Ось так – просто.
Не дуже красиво, але ж філософськи.