" - Сед! - почулося серед зимового поля, віддаючи ехом далеко за його межі.
- Се-е-е-д-і-і-і!-вже довший крик пролунав поблизу, в лісі.
- Де ти, Седі?! - дівчачий голос ніяк не стихав.
По маленькому, білому, як молоко, обличчі потекли прозорі, гарячі сльози. Стікаючи,вони перетворювались на крижані.
Наповнені слізьми, блакитні очі дівчинки готові були замерзнути в будь-яку мить, але вона їх поспішно витерла і набравшись хоробрості, голосно закричала:
- Де ти?! Я знаю, ти поруч, десь тут! - якби не ще один глибокий ковток хоробрості, сльози так би й потекли рікою з небесних очей.
- Я тебе чекатиму! Тут! - оглядаючись навкруги, дівчинка підійшла до одного з дерев і присіла. - Саме тут чекатиму! Поки не повернешся до мене!
Не просидівши там і хвилини, до неї наближався Сед, занепокоєний тим, що могло б трапитись, якби він не повернувся раніше.
Білий вовк з де-не-де сірими плямамиласкався, як тільки міг до своєї господині, ніби просячи пробачення через таке жахливе запізнення.
- Седі... - прошепотіла дівчинка пілся довгого шасливого сміху.
- Де ж ти був? Де блукав? - загадково запитала вона, намагаючись роздивитись відповідь у вовчих очах. Але там нічого не було, ніби Сед усі відповіді, усі почуття заховав у своєму серці, глибоко-глибоко замкнув на ключ.
Позбавлена будь-якої вказівки на відповідь, вона підвелась і рушила по стежині до своєї домівки. Сед стурбовано поплентався за дівчинкою, надіючись не отримати більше подібних питань."
Окрім цього, ще багато спогадів турбували його свідомість. Вбивство брата, єдиного, кого він мав... До того ж, вбивцею був мисливець.