Вона любила зустрічі і втечі,
птахів небесних співи неземні,
крадучись тінню падала на плечі
й губилась у далекій далині.
І цінувала в людях однозначність,
картину літа, - стомлений сонет,
лиш не любила фальші і невдячність
стирала з пам'яті немов гіркий куплет.
Вона любила звуки старих вальсів
і зір нічних мережива круті,
лише терпіти немогла нахабства,
холодних пальців, мертвої душі.
Вона сміялась зовсім не доречно,
любила сонця струни на щоках.
Лише боялась втратити безпечність
і впасти у їдкий і дикий страх.
Вона світанки брала у долоні, -
спостерігала дивні кольори.
Лише боялась загубити Долю
і Вірила у сльози росяні.
Вона пізнала щастя просто жити
і не спішила перейти "на ти".
Забракло сили впасти і зізнатись,
що все минуле зникло у пітьмі.
Вона шукала загадки і рими
незнаючи куди і як іти.
І лише думка в серці гомоніла:
"Я неодмінно буду!" -
вела її по стежці у житті.
Серед людей, яких не купиш дивом
і тих, кого прощати не спішиш.
Серед турбот і нескінченних "було",
вона чекала правду звідусіль.
Щоб не згубитись в зайвім, ницім світі,
не злитись з натовпом тих нездійсненних мрій...
Вона шукала Щастя лиш Любити
і бути все ж не зайвою, повір..
