Хочеш я відкрию очі?
Ні, не прагни, не благай.
Кличе немічність у рай,
Дихати немає мóчі.
Не торкайсь моїх зіниць.
Нащо свої губи з вишні
Силувати? Знай, Всевишній
Не покинуть мене ниць.
Ангели підхоплять шлейф,
В сад небесний проведуть,
Пісню-сповідь заведуть
Під акорди сонних флейт.
Пóвстають волосся черви,
Скоро стану наче бóнза,
Почорніє шкіра-бронза,
Заржавіють хворі нерви.
Я, коханий, вже не в силі
Жартувати і радіти,
Брати з рук попарні квіти,
Відпочину у могилі.
Тут затишно. Будь спокійний,
Не кляни і не жалій.
Сам збирай букет із мрій.
Бо вердикт всьому – Покійна.
Та останнє йму прохання –
Подаруй мені вінок
Із ромашок й нагідок.
То посмертне є бажання.
Пам’ятаєш, виплітали
У городах ми «бриля»?
Потім дід своє теля
Тим віночком годували.
Він-бо заздрив наш сусід
Молодості, літу, сміху,
А в душі жевріла втіха.
Так, любов рятує світ!
Лиш із смертю я безсила,
Не знайшла дієвих ліків.
Та моя любов без ліку
Пройде межі небосхилу.
У саду чи в пеклі буду
Мертва, без душі як лялька
Чи недопалок-цигарка,
Я минуле не забуду!
Яке щастя із мерцем?
У людей активні долі,
Та моя душа на волі
Стане над тобой жерцем.
Я на землю повернуся
Літом, птахою, рікою,
Аби бути із тобою
Поруч. Я прийду. Клянуся.
Тож не бий чолом труни
І не псуй парчу сльозами
Я буватиму ночами
В домі в образі жони.
Ти за все мене прости.
Біль терпіти не під сили.
Відійди-но від могили.
Я благаю: «Відпусти!»
У віночку з твоїх рук
Прийду у вітальню Бозі,
Розридаюсь на порозі
Від ваги душевних мук.
Я кохаю, милий. Чесно!
І не хтіла помирать.
Янголята, ніби рать,
Кличуть в далечінь небесну.
Що ж, на те є воля Бога.
Так записано в святих
У реєстрі всіх живих…
Кожному своя дорога.
