Пройшовши шляху трохи,
Відчувши рук її тепло,
На папір упали строфи,
Та зовсім мало їх було.
Було граминка їх у серці,
Частина - у його душі,
Та відчинило йому дверці,
Її серце у тому вірші.
У вірші, що сумом поливав,
Неначе дощ розпечену алею,
Її життя і квіти дарував,
Кричав: Ти стала мрією моєю!
Кричав та во́на не почула,
Благав, а серце рвало на шматки,
Волав, чому вона його забула,
І в спину вставила штики.
Вона не чула того крику,
Й не помічала почуттів,
І душу його́ таку дику,
Затоптала, неначе море пелюстків.
Затоптала ж, бо кохала,
Зовсім таки́ не його,
Вона тоді іще не знала,
Що той зрадить тільки і того.
Не знала, що шукавши щастя,
Там, де його́ не було,
Життя щасливим їй не вдасться,
А кохання у роках вже загуло.
Загуло і от він там сміється,
Просто в очі, які все так бажав,
Яких у серці тепе́р не знайдеться,
Грошима звідти він їх прибирав.
Грошима, випивкою, алкоголем,
Усім чим міг, усім чого бажав,
Кохання покидало його з болем,
Бо він, неначе, серце виривав.
Тому - коли побачите хлопчину,
Який вам серце все віддав,
Згадайте про оцю дівчину,
Що я тут, так добре описав.
Можливо - це врятує,
Вашу душу і його почуття,
Кохання все в житті лікує,
І все ж - лишає всіх життя!
30.04.2014
ID:
496038
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 30.04.2014 23:01:37
© дата внесення змiн: 30.04.2014 23:01:37
автор: Сержак
Вкажіть причину вашої скарги
|