Колись і ми ось так стоятимемо разом.
Триматиму за руки, а ти в білім платі.
На палець надягну кільце з алмазом.
І будем ми в той день уже «жонаті»…
Та це лиш мрії, що ніяк не сходять.
Чомусь, вони ніяк мене не оминуть.
Щось зіпсують, а у замін не нагородять.
Лише «пробач» тихесенько шепнуть
Цей день я уявляю як ніхто не уявляв.
Я мріяв на вікні й роздував майбутнє.
Тебе я покохаю як ніхто ще не кохав.
Це почуття повік нам буде незабутнє.
Хоча, можливо, нам вже пишеться сюжет.
У ньому ми разом в головній ролі.
В нас чиста п’єса, драма. Не балет.
Ми п’яні від життя. Не в алкоголі…
Але тебе немає ще поблизу мене.
І зараз в мене соло із дощем на самоті.
Не запитаєш зараз: «Як ти, джентльмене?»
Всі стали не потрібні людям у житті.
А може став я просто кимось хворим.
І зараз я звичайний «хворий джентльмен».
Але що день, то дощ стає більш гоноровим.
Думки ламає – як втрачає листя клен…
Я божеволію!.. Про що я щойно думав!?.
Це що за роздуми?.. До чого я дійшов?
Нову п’єсу пишу, а стару не продумав.
Де ж тут мораль? Де я сюжет знайшов?..
А в тім… Чудово мати два нові початки,
Й з часом придумати їм два нові кінці.
Любов суцільна, злидні і нестатки
Малюнки фарбами, ескізні олівці…
Я спробую туди усе нове вписати.
Не дарма ж я майбутній режисер.
Я завжди намагаюсь нове відшукати.
Що б не показувати всім старих химер…
Завжди театр народжує щось нове.
Лиш через те, що він старе не розумів.
І новачок кричить - простіть панове,
За те, що цей спектакль так тихо відшумів…
Я не збираюсь на замовлення писати…
Це лише маска… Люди пишуть від душі…
Якщо не знаєш щось потрібно відшукати
А не зривать на пальмових бананах комиші…
Я розповів вам, що хотів сказати.
Питань попрошу, нових не творіть.
І не приходьте у мої пусті палати.
На мить згадайте, і нічого не просіть.
