А листя, як слова, на землю впало,
на зелен-трави, на мої сліди.
З тобою ми ще стільки не сказали, -
іди сюди, поглянь, поглянь сюди.
Тут зорі золоті й немовби вбрані
в ошатні плаття
жаль, ми не для них..
З тобою ми ще стільки не сказали,
лише у серці той пекучий біль.
Чому забракло сили говорити,
я знов мовчу, а Всесвіт знай, спішить, -
нестримно тягне час в свою орбіту
й тебе від мене забира в цю мить.
З Тобою ми ще стільки не пізнали, -
у дощ шалений і такий німий
лише мовчали, тихо так кричали
устами нездійсненних сущих мрій.
Ні, не кажи, що все занадто пізно,
бо знову коло - й листя і трава
одягнуться у Сонячне намисто
та в нас з тобою пам'ять молода.
Вона поверне в витоки природи
туди, кому не кожному дано
відкрити душу і повірить знову
в сліди оті, мов доля на снігу..
З Тобою ми ще стільки не сказали,
Слова не Варті, - ти мовчи, мовчи,
в очах довірливості знову прочитаю,
що десь у серці згублені ключі.
У погляді осіннього зітхання
у спалаху забутого вогню
десь в глибині сердечного признання
ти бережеш Мене, лише Одну.
Ні, не кажи, що все занадто пізно,
бо знову літо, осінь і весна, -
Життя Одне - мов виткане у пісні,
де ми забули всі свої слова..
