Ти пам'ятаєш, ти прийшов весною згаданий,
цвіли троянди, пахнули сади.
Крізь непроглядну заслінку туманів
всміхалось небо нам обом, тоді.
І досі ще не звикну до покою,
до слів гарячих, - звикнув ти, скажи?
А ще до посмішок, що сумом і Любов'ю
ятрили душу, нащо це тобі?
Знов тихо, тихо повертаюся в ті дні, -
вони, мов сонце сходять у мені.
Там є наш світ і дотик милих рук,
а ще.. душа не відає розлук.
І скільки ще минулого прикмети
щоранку я вивчаю: де ти, де ти?
А грози все шепочуть в надвечір'ї,
що прийде мить ще на Кохання з біллю..