1.
Все більшає справ початих, і все меншає – закінчених, в цьому мабуть і познача-ється вік. Чи то лише один привід поскиглити? Все рівно. Від усього є панацея. Декілька. Або остання. Я.
Північне місто в своїх звичайних клопотах не помітило як я ступив в осінь вечір-нього перону. Лиш вітер, ще не зовсім оскаженіло, прогнався мимо, розмітаючи під нога-ми сміття і опале листя. Почав накрапати невеликий дощ. Провінція поспішала додому. Сутінки запалювали перші ліхтарі, хоча сонце ще не встигло втекти назавжди.
Тоді, з самого початку, у цього міста ще був час, - безліч хвилин, роздумів; а мо-жливо і шанс щось зробити. Та часи міняються як сніг на голову. Тепер всі вони заклопо-тані, як мене відси спровадити. Дарма.
Так часи міняються, часи міняють… Слава богу, що звичайним людям не знати, напевно, як то буде далі, а то б мене не роздумуючи повісили. Хе-хе! Та все це буде лише згодом. А тепер лише я, промінчики призахідного сонця, промінчики ліхтарів, пустий пе-рон і напис червоною фарбою: «Вихід в місто».
На сходах вокзалу я припалив останню цигарку і викинув геть пусту зім’яту пач-ку, останні сумніви та сопливе: «… а може нетреба…?» В кінці кінців і тут має щось ста-тися. Кожен повинен мати право на свій, конкретно взятий, кінець світу. Кожен поВИ-НЕН… Отже вперед!
В дійсності становище справ було не настільки поганим. Як хотілося б. Так-так. Можливо ще відбудеться парою шибениць чи святковим тортом. А можливо прийдеться попрацювати на совість. Повинні ж вони впевнитись, що совість існує. Повинні. Повинні у всьому. Хоча б у тому, що довели себе до крайнощів. До мого приїзду.
2.
Ритуальна контора «Остання шана» розташовувалась в будинку Центрального міського реанімаційного центру. Зважаючи на сувору пишність фасаду, золотом і марму-ром оздоблений вхід, можна було зразу ж зрозуміти, що справа її хазяїна росте і процвітає.
Над дверима нявкнув дзвіночок і я опинився в просторій, тьмяно освітленій, кім-наті, з високими дубовими панелями на стінах. По кутках було непевно розставлено кіль-ка дорогих шкіряних диванів і крісел. Від невеликої конторки червоного дерева до мене наближався суб’єкт в пенсне невизначеного віку, в пристойному, по-моєму, темно-зеленому костюмі молодіжно-цинічного крою.
- Чим можу служити? – він видавив щось подібне на посмішку.
- Ви Ханс Руддель? Тоді я точно до вас. У справі. Від Іллії Галаведа.
- Х-м, мені здавалось Іллії багато років тому скористався послугами подібної ко-нтори для власних потреб, а ви…?
- Ні, я лише зовні складаю враження глибокої молодості. Я не тільки довгий час знав його, але й навчив усьому, що він умів. Так-так. Це не похвальба. Хоча, власне, мені байдуже, повірите ви мені, чи ні. Головне справа. А від того, що я збираюся запропонува-ти, ви навряд чи відмовитесь.
- Як би вам сказати, я…
- …мене обов’язково послухаєте, мало того, все виконаєте, як я скажу, адже вам не позичати нюху на поживу. А в її появі можете покластися на мене. Так от, - я упіймав під носик, натертого до блиску, черевика, невідомо звідки з’явленого, таргана і старанно розтер його по підлозі, - ви піднімете ціни на свої послуги. Втроє. І поквапитесь забезпе-чити такий же стрибок цін у всіх конторах міста, які спеціалізуються у вашій справі. Тер-міново, бо за безліччю клієнтів уже шкорбає кирпата. А я от-от вирішу у які двері вона зайде.
Погода значно покращала. Сонце світило як навіжене. Без перепон.
3.
Добротна, врівноважена буденність - поганий радник. Бо не радить нічого. Не ра-дує і не радіє. І от коли ви зовсім перестанете думати і будете лише чекати приводу з чого б іще порадіти, в місті, де нічого більше не трапляється, а лиш навіває сон – прийду я. І ви приймете мене не роздумуючи, бо ж думати ви вже не умієте, а я знаю, що вам треба.
Коли у вас уже все є і навіть бажань виникає мало і убого, - прийду я, щоб хоч трохи роз’ятрити вашу фантазію і до кінця перетворити ваш теплий і затишний хлів – в небесний рай. А до раю одна дорога. Можливо я запропоную свою. Але вона буде лише модерновим варіантом усім відомої класики. Страх і любов. Міняємо ніким не доведену «любов», на всіма бачену смерть і маємо мій варіант. А що ви хотіли? Я не напрошувався. Ви самі мене ангажували. Їжте тепер.
4.
Сонне царство вибухнуло. Почалася «Велика лотерея». Варіант не новий, але ще не затяганий.
- Спішіть, спішіть! Купуйте еліксир життя і вічної молодості! Спішіть! Товар сер-тифікований. Для представників адміністрації і органів внутрішніх справ – перша доза безкоштовно. Правила «Великої лотереї» читайте на звороті купона. Програє лише кож-ний десятий. Ви будете один з дев’яти. Всі зібрані кошти підуть в фонд забезпечення ма-лозабезпечених. Спішіть! Спішіть!
Питається, для чого вам вічне життя, коли і в нормальному не знаєте куди подіти час. Ну молодість ще туди-сюди, а вічне життя? Але вони вже не думали, вони не робили цього надто довго. Правила деякі читали, але там все було гаразд: сертифіковано, дозвіл міністра, посилання на відповідні закони, довідки і т.д. Деякі вумники навіть розгледіли, що там в тих правилах написано дрібним шрифтом. Але вони програли першими і поділи-тися своїми відкриттями ні з ким не змогли. Та їм би і не повірили б. Що таке декілька де-сятків смертей в порівнянні з одужанням всіх хворих, що таке корчі кількох на фоні зага-льної ейфорії всіх помолоділих. Коротка пам'ять людська. Один раз уже ж говорили вам – не їжте. Та послухали ви мене. І тепер. Знов.
Всіх захопила радість і фантастична легкість без тягаря постійного чекання не-вмолимого кінця. Ейфорія переростала в істерію і повальне безумство. Мене прилюдно, усім миром проголосили вічним святим, Ісусом і мером міста. Ніхто не звертав уваги, що крім десятих, почали програвати дев’яті і восьмі. Хоронити їх уже не було кому. Бо на кі-нець прийшов повний КІНЕЦЬ, - я оголосив початок «Повального і постійного Свята»…
5.
Деякі руїни ще горіли. Але від більшості піднімався лише сизий, їдкий дим, що ніяк не хотів розсіюватись чи підніматися вище вверх, а стелився майже по землі, змішу-ючись з ранковим туманом і сірим накрапаю чим дощиком.
Останні колони безсмертних, чітко карбуючи крок, потроху покидали площу під гавкіт, тепер бродячих, псів і марширували на захід. Руддель нервово протирав пенсне.
- Так, мій дорогий, так. Хтось має бути у програші. Я вибрав вас. Просто так. Бо хтось повинен програти. Чому б і не ви?
- Ви обіцяли інше…
- Інше? Я обіцяв вам поживу. Тепер усе місто ваше, а роботи хоч відбавляй. Чого ж ви ще хочете? Марширувати у колоні з усіма? Соромтесь. Або щастя, або безсмертя. Одночасно ніяк. Я не Бог. Та і Він навряд чи захотів би допомагати вам вирішувати цю дилему. Він ще не вирішив її для себе. Лишившись таким і тут, ви самі зробили свій вибір, а для мені вже робити нічого.
Я рушив, але з півдороги вернувся:
- Стривайте Ханс. Тримайте - я поклав у його долоню кілька кольорових скелець, - коли мене уже не стане видно, не збувайте час від часу дивитися на сонце.
Брук площі потроху вкривала вода, дощ перетворився у серйозну зливу і за годи-ну лише згорблена фігура з кольоровими скельцями в руці відзначала місце, де багато ві-ків тому була шумлива столиця всіма забутого народу. Наближалася зима.
ID:
55897
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.01.2008 16:44:27
© дата внесення змiн: 24.01.2008 16:44:27
автор: Артур Томський
Вкажіть причину вашої скарги
|
