Із клунком дід старенький бродить
Від пристані до пристані чужих душ
Крізь них як через шибку заглядає
Але що бачить там – про це ні пари з уст.
Ні! – Він не шукає таємниць
І не згрібає жменями гріхи
І навіть біль людський йому не до снаги
Він лиш до щирості добратись хоче
І не у вікно, щоб заглядати
А в двері вільно увійти.
Однак нині душі із заліза
За роки ржавістю покрилися вони.
В реальності шмат металу викинути легко
А от душу не замінеш вже.
Жорстокість, егоїзм й лукавість
Впитались мов смола в розпечений асфальт
Вже не відтерти і навіть не відмити.
А час то йде...
І так раз за разом совість по п’ятках за людиною бреде
Й надіється, ключі до хоч одних дверей таки підбере.