Балада про Слово
Коли світ закриває очі;
І здається, що настала пітьма;
Коли люди забудуть ночі, які їм дарувала весна;
Коли погаснуть в безмежностті зорі, і місяць забуде про всіх -
Босоногий хлопчина, кволий, прошкандибає тисячі доріг.
Він шукатиме, те, що вже зникло,
Те, до чого нема вороття;
І у власному поті безумства
Заблукає у тінях буття...
Та напористо йтиме він далі,
Із безумством своїм тет-а-тет,
Й вибиватиме в душі крижалі із поразок і долі тенет.
У своєму столітннім скитанні
У сонаті свого життя
Все ж знайшов він пір'їнку останню,
Що лишилась від Першого Дня.
І зробив Він із неї крила,
їх, омивши, у болі своїй...
Освітив Він собою землю, що забула вже слова спів.
І тепер Він був Світанком,
Першим променем імперії сну,
І забрав Він на крилах тих - бранців,
Що дарили, колись, серце йому.