Я так хочу за край, де гаптовані сонцем стежки.
Вже під вечір зійдуться в одну світлу, сяючу смугу.
Де птахи, обіймаючи небом розбудять,
Щоб повірити в день, що торкається краплями ледь до щоки.
Я писатиму дощ, доки вистачить сили й снаги,
Доки буду горіти відтінками сірих ілюзій,
Малюватиму дощ, доки смуток не втратить ваги,
Все благатиму час, - порятунок десь тут на долоні.
Я скажу смуткам тихо - "Душа - мій невтомний борець".. -
Одкровення прості, та не кожен приймає їх натяк.
А в серденьку ріка з світлих посмішок все ж,
Що міцніші, мов скеля, все змушують вірно приймати
