У родину Михайлишин з с. Липовиця на Рожнятівщині
прийшло непоправне горе. 14 липня 2015 року у зоні
проведення антитерористичної операції при виконанні
бойового завдання біля Станиці Луганської обірвалося
життя бійця 128-ої гірсько-піхотної бригади, старшого
лейтенанта Миколи Ярославовича Михайлишина.
Йому було лише 23...
Сини ідуть за обрії далекі,
Не залишають звісток і адрес,
Немов підбиті кулями лелеки,
Пливуть у сивій купелі небес.
Скривавлені і спалені у танках,
Розірвані у полі на шматки…
Чорніють на похованих останках
Хрести, немов обвуглені кістки.
За ними відголосять панахиду
Тужливі дзвони, дощ і матері…
Невже зі смертю програно кориду
І ґніт життя у свічці догорів?
І, кров’ю замережана, дорога
Поміж ниток лягла на полотно…
Як мало їм відведено земного
І як багато вічного дано!..
І, мов з корінням вирвані дерева,
Лишають по собі́ глибокий шрам.
Сини ідуть тримати наше небо,
Щоб дати шанс усім новим життям.
Боляче... Та ще моторошніше стає від думки, що їм уже нічим не допомогти, а ми не спроможні хоч що-небудь зробити... ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ!!! Майстерно виспівали, Наталю!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
неоочікуваний мотив... певно, я перстав бачити у людях красу, що не кидається ув очі, що не біжить на естраду першою, аби засвітитися, що живе у справжій душі тихо і завжди.а приходить її час сказати своє - і вона говорить.
достойне слово.
і небайдужість до тих, хто й справді пішов на край земель наших, щоб не полився вогонб пекельний і далі. по всій країні нам на голови...
моя вдячність вам за цей вірш
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Касьяне, зворушили мене таким коментарем... Дякую Вам щиро за такі душевні теплі слова на адресу цього вірша!