Тримаючи в руці бокал вина,
Вона манірно збила пальцем попіл
Із кінчика тоненької цигарки,
Пустила дим прищурившись злегка,
Й дивилась в даль, лежала заволока
На вже сп’янілих і сумних її очах,
І губи скривились у гіркоті усмішки,
А телефон по змовницьки мовчав,
І час підступно все по колу утікав,
Від здоганяючих його в погоні стрілок,
Він же не йшов і навіть не дзвонив,
Здіймалась лють і самота гнітила
Та гордість всі жадання придавила,
Й не дозволяла їй здійснити крок
На зустріч милому, узявши телефон,
Набравши так потрібний тоді виклик,
В розчаруванні, з сумом на очах,
Вона задумавшись, принижена сиділа
Ховаючись у димі сигарет,
А по щоці нестримана сльоза
Так одиноко і так стомлено котилась,
І падав дощ тоді, холодний та рясний,
Це небо плакало вдивляючись у того,
Що на обочині скривавлений лежав,
З букетом подарованим нікому,
Він так спішив до неї…
Так кохав...
