Вона зове мене вовком
Я її називаю змістом.
В нас поховано голки,
Що в собі не вміщало місто.
Вона любить плекати світанки,
Що ховаються у зіницях.
Я укотре даю обіцянку -
Це остання була дурниця.
Вона живить вітри з долоні.
Вона серцем складає руни.
Я останній акорд агоній
Заплітаю, як слово, в струни.
Я цей світ бачу мов в прицілі.
А для неї світ - погляд бога.
Весь мій час пожирають цілі.
Її вік - це пряма дорога.
Вона сяде в неспішний поїзд,
Щоб творити снами картини.
Я тримаю маршрут на полюс,
Де бракує вогню крижинам.
Нам нарешті б дійти до краю.
Маски скинуті. Карти биті.
Де замки нереального раю,
Як один задля нас відкриті.
Я би серце з грудей вирвав.
Я б ошийник порвав псячий,
Щоб її безкінечну прірву
У зелених очах бачить.
Я б собі наказав “Досить
Виглядати щораз блідо”.
Але кожної ночі й досі,
Я іду по її сліду,
Крізь зневіру, війну, злобу
Поки міцно тримають лапи,
Наче звір, що примітив здобич,
Я іду на її запах.
Ми із нею одвічні бранці.
Нас зачинено в амулеті,
Що ти втратиш в повільному танці
На скаженій, як світ, планеті
