Якось йшов я межи гір стежкою життя,
там були скопані дороги,
якір в річці потонув,
багато різних нестиковок,
що повертали задом на перед.
Блукав я довго, повертався, поглядав на мох,
ішов за сонцем, починав спочатку.
Гірська лавина вже збивала з ніг.
І нікого спитатись чи по тій дорозі я іду.
Чи правильно затарився в дорогу.
Хто не склав портфеля, той пів життя не пройде,
хіба долізе.
Якось зорі показали шлях,
вагався довго чи іти, чи ні,
бо блуд вчепився вже давно.
Та ризик вартий того був.
Ішов по зорях довго й нудно
як пророк Мойсей в пустелі.
Сорок років не пройшло,
але стежка терном поросла.
Відчув я силу силенну сили,
що вела мене вперед.
Повірив в Бога,
подивився іншими очима на цей світ.
Зрозумів, що ці земні проблеми,
блеф, підроблене страждання,
маніпулювання почуттями
не варті часу в нашому житті.
Його ж бо не зупиниш,
а він такий дорогоцінний.
Думав про життя.
Уже під ранок почалось світатись,
стежка вивела на світло
й тоді побачив тінь чиюсь.
Велику, сильну, мужню,
оця людина, подумав я
домоглась в житті чогось.
Насправді ж там нікого не було,
пройшовши шлях тяжкий і довгий,
всі випробування,
я й не замітив, що все так помінялось,
що я пройшов такий людський прогрес
і став таким, на кого я б хотів рівнятись.
ID:
622274
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 19.11.2015 12:08:08
© дата внесення змiн: 19.11.2015 12:56:33
автор: Prod
Вкажіть причину вашої скарги
|
