"Ти знаєш, що ти людина?" -
Симоненко питає щодня.
Ти знаєш, є свічка маленька, і
апостроф перед "ю" та "я".
Ти знаєш, що гімн співають на мові
рідній усім,
Ти знаєш, що ти блукаєш, допоки
не знаєш віршів.
Віршів не Шекспіра чи Блока,
віршів того Кобзаря,
Який чекав дуже довго, щоб
українську ми чули щодня.
Також не минай Сюсюру, що слово
пестливе казав:
"Любіть Україну" як неньку, вона ж
нам дала життя.
Котляревському низько
вклонімось, за мову нових часів,
Костенко ми скажем: "Спасибі" за її
мільярди слів.
Також не забудем про "стилет", а
може для когось "стилос",
Запам'ятаємо й "тіло, що до бою
завжди рвалось".
Ми ніколи не забудемо неньку, яка
вечорами співала пісні,
Яка іще змалку вкладала: "Мова -
життя для усіх".
Ми будемо згадувать школу, в якій
повторяли щодня,
Що прикметник - ознака, а дієслово
- то праця твоя.
Ми не забудемо мову, що калину в
собі заплела,
Ми завжди величатимем слово, що
рівня до солов'я.
І навіть коли за кордоном, почуєм
знайомі слова,
Підійдемо і скажем: "Чудово, це ж
вкраїнська рідна моя"
Правда життя...
