Старий чаклун не міг впізнати,
В злощасній феї саме ту,
Що довелося покохати,
Та збігли роки, час минув,
І замість звичної краси,
Сьогодні бачив він потвору,
В думках неслося:«Боже! Боже!
Хіба ж вона це? Ні, вже ні…
Каргою стала, а була…
Не знав з тих пір я чарівніше,
Що ж натворити ти змогла,
Тепер вже проклята навічно.
В твоїй гримасі тільки зло,
А у очах так страшно й пусто.
Немов ніколи й не було,
І не звучало дивно, звучно,
Кохання моє, в унісон,
З твоїм дівочим, ніжним серцем …»,-
Та спогади спинились тут,
І чарівник застиг завмерши,
Коли кикимора стара,
Схилилася узяти скриньку.
А взявши міцно, понесла
Так перелякано і швидко
До Всененависної феї,
До тої, що колись кохав,
Сьогодні ж знищити повинен,
Разом із учнем Арестоном.
Що тяжко дихати почав,
Чекаючи тієї миті,
Коли настане врешті бій,
Де він зуміє побідити
Каргу із вчителем своїм,
Бо бач, вона втрачає сили
Та божеволіє уже,
В чеканні чуда диво-скрині,
Трясеться, стогне, але жде
В надії знову возродитись,
Ввібравши чудодійну міць,
З пасма царевича волосся,
Та його усмішки. Тоді ж,
Уже не скніти їй ніколи,
І пошкодує білий світ,
За всю зневагу і ненависть…
Між тим горбун усе вдивлявся,
До рук покручених Моргани.
Як відкривали скриньку ті,
І як чомусь волосся замість,
Тягнули з неї рижу шерсть,
Й тримали довго, сумнівались,
А після кинувши у шкалик,
Де залежалася смішинка,
Зробили так, щоб все оце
Якось поволі зайнялося…
І тут вже дійсно почалося:
Моргана гару дим вдихає,
Чогось напружено чекає,
Та раптом якось зеленіє,
Не розуміючи, що ж сталось,
Чому їй гірше все і гірше,
Коли так іншого хотіла,
І чом додолу тягне тіло,
Чого заходиться від кашлю,
Та разом з тим уже вмліває.
Отак впустила той флакон,
Й відставивши чарівну палку,
З страхом вхопилася за шию,
Очима ж повними презирства
Неспинно поїдала карлу.
Тут мов з глибин самого пекла,
Піднявся криком її голос:
«Ти надурив мене мерзенний!
Не знаю, що з тобою зроблю!
Спалю! Порву! Зітру на порох!
Тобі хробаче вже не житти!
Як міг курдуплю підмінити?
Чи втратив страх десь по дорозі?
Чи може де намовив хто?
Схопити покидька! Й в темницю!», -
Як тільки скінчила таке,
Тут із повітря, ні звідкіль,
Один за другим появився,
Могутній нині Арестон,
Й старий умілець чародій,
Та разом, враз слова сказали
Якогось чудо-заклинання,
Відбувся спалах на весь зал,
І все що рухалось завмерло.
Застигло ніби й так було,
Та лиш ненависную фею,
Воно збороти не змогло.
Стояла та і вся кипіла,
Ще до сих пір не розуміла,
Звідкіль ці двоє тут взялись,
І заревіла в дикім гніві:
«Ви хто?! І як пробратись сміли,
У замок мій? Вам смерть усім!
Я ще достатньо маю сили,
Вас спопелити в одну мить!
Ви псами стане у мене,
Щоб бігати на ланцюзі,
Довкола неприступних мурів
І ніг моїх лизати слід!
Кінець вам вилупки сьогодні!»,-
Сказавши, кинула у громі
Блакитних блискавок вогні.
І стався бій, й усе палало,
З чарівних палиць вилітали,
Розряди спалахів борні.
Такого ще ніхто не бачив,
Каміння не трималось стін,
І стеля сипалась, й неначе
Не було в просторі вже часу,
І глузду збувся білий світ,
Усе іскрилося й диміло,
Літали наші чародії,
Карга ж в завзятті свого зла,
Не поступалася у битві.
І так би довго все тяглось,
Та якось об’єднавши в спілку,
Зусилля магії двох палиць,
Зростивши міць свою подвійно,
Удар нанесли непоправний,
Учитель з учнем Арестоном.
І похилилася Моргана,
Клякнувши, голову склонила,
Не втримавши в руках знаряддя,
Що стільки років відслужило,
Й упала ниць, не в змозі стати,
Чекаючи свого кінця…
ID:
624748
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 29.11.2015 12:23:40
© дата внесення змiн: 29.11.2015 12:32:26
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
