«Відкрий ворота, Арестоне!
Нехай пройде до замку Цар», -
Сказав підходячи поволі,
До, переможеній в двобої,
Моргани-феї, старий маг.
А підійшовши запитав:
«За що? За що, мені скажи?
Моргано ти зріклася серця,
Чому зненавиділа світ,
І позабула вже як зветься,
Те почуття, що стільки літ
Єднало міцно нас з тобою.
Ти ж не простивши давній гріх,
У тихій люті, підлій злобі,
Прокляла рід людський і все,
Що було милим і привичним,
Закликавши в підмогу пекло,
Та поєднавшись із нечистим.
Забула Бога й не знайшла,
В душі занедбаній покою,
Скажи Моргано, що з тобою?
Відкрийся ж! На порозі смерть…», -
Й чекав, і жалібно дивився.
І звівши голову свою,
Прищуривши холодні очі,
Із хрипом в голосі, і в злості,
Моргана в шепоті неслась:
«Той, хто не зміг мене спасти,
Хто не вберіг мій дім і матір,
Не сміє вчити і питати,
Де загубився давній слід,
Мого дівочого кохання,
І де згубила своє серце.
Не смій. Повторюю не смій,
Сповідувати перед смертю!
Я в помсті втратила себе,
Та шлях побачила у пекло.
Знайти пробачення для них?
Для тих, що спалюють в відразі.
Для тих, що вбогості своїй,
Жалю і розуму не мають.
Для них скажи мені знайти,
Прощення в зраненому серці?
Хай ліпше я згорю в вогні!
Але ніколи не пробачу,
Підпалену у рідній хаті,
Матусю милую мою…
Я ж не шкодую ніпрощо ,
Іди вже, бачиш помираю…»,-
Й лягла притихши так, на бік,
Вже й помаленьку затихала,
Як громовицею влетів,
Сам Цар з дружиною, у замок:
«Ну я вам скажу й молодці,
Таке геройство учудили,
Що розказав би хто мені,
В житті ніколи б не повірив.
А що це так завмерли всі?
Вони живі, чи може мертві?
Дивись горбун закляк собі,
Цей точно заслужив вже смерті,
Та хай вже, хай собі іде,
Якщо залишиться ще жити.
Скажи старий, Моргана де?
Де та, що сина загубити,
Й мене самого, на меті
Вже стільки часу собі мала?»
Той показав, кивнувши вбік.
«Ага! То ти така Моргано?
Яка ж бридка. Хай Бог простить,
Де в світі може таке взятись,
Карга каргою, клята кров,
Та тьфу, на тебе бридке стерво!»,-
Скривившись, зразу ж і повів:
«Спалити відьму на вогні!
І разом з нею всю цю нечисть!
А горбуна все ж відпустіть,
Нехай собі із Богом йде вже...»,-
Присів й задумався чогось,
Уже за хвильку звівся рвучко,
Й доніс до решти свій наказ:
«Хто ще не зловлений, зловити!
Хто опирається, убити!
Спалити тих, що вже сказав!
А цей дитинець бід і зла,
Як можна швидше розвалити,
Й зрівняти із землею вщент,
Щоб і сліду його не було,
Як і на цім, й на іншім світі!
Про все мені доповісти,
А доповівши, в путь додому,
Де жде мене Андрій-синок,
І жінка люба серцю мому.
На тім усе! Де батько мій?»
Й зайшовши громом, вихром вийшов…
ID:
624778
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 29.11.2015 15:13:33
© дата внесення змiн: 29.11.2015 15:13:33
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
