На дворі знову падав сніг, їхати в маршрутному таксі А. не хотів і вирішив пройтись пішки, хоч подолання дистанції від бару до його будинку, зайняло б десь добрих півтори години. А. ішов і розробляв алгоритм дій на випадок, якщо події минулої ночі повторяться і він знову почує це зловіще рипіння, яке долинатиме з його балкону. Сьогодні зранку він точно знав, що навіть, якщо і повториться інцидент, говорити комусь про нього не варто, тому що його з доброї волі можуть записати на прийом до психіатра, в якого він і так стояв на обліку. Але зараз А. знав кому він подзвонить в першу чергу, тому хто його зрозуміє і сприйме всерйоз, тому хто стикався з подібними речами, своєму другу Карлу Корнеггі. Також він намагався збагнути, чому вони, чому сліди з’являються саме в їхніх оселях? На думку не спадало нічого такого, що могло б пояснити цей вибір, але якщо дивні події торкнулися їх обох то можливо є ще хтось, у кого з’явились непрохані гості, та навіть якщо це так, то хто ж буде афішувати подібні речі. Питання знову викликали біль у висках. Перед входом в під’їзд А. наштовхнувся на дивного чоловіка в шкіряному пальто з високим циліндром на голові, -- Вибачте, -- промовив А., але чоловік, не звернувши на нього уваги, вийшов з під’їзду і швидко покрокував геть. – Дивний якийсь, -- подумав А і зайшов в середину.
Дома А. одразу ж рушив до балкону, він розумів, що навіть якщо сліди і були, то сніг давно їх засипав, але все ж щось тягнуло його туди. Очікування справдились, підлога була вкрита білосніжною сніговою ковдрою, але А. все ж зміг помітити невеличкі заглиблення в тих місцях де вчора були сліди. От же все це дійсно відбувалось, нереальність стала реальною і цей висновок дещо спантеличив А., так як він зазвичай до останнього ставивсь до подібних явищ з скептицизмом. А. вийшов з балкону, вирішивши, що єдиним вірним рішенням буде зібратись думками і зачекати ночі. Для того щоб відволіктись від завчасних думок, він вирішив присвятити день прибиранню. Але швидко змінив це рішення, походивши по своїй майже ідеально чистій квартирі. – Коли живеш сам, чистоту підтримувати не так уже і важко, -- подумав А. ставлячи віник і совок на їхнє постійне місце. Він вирішив заварити чаю і продовжити читати книгу, але шлунок не погодився з ним, видавши гучне та жалібне бурчання. А. усвідомив, що за весь день він нічого не їв і не погано було б підкріпитись.
Дивно, як легко людина може забути про життєво необхідні вимоги власного організму. Варто лиш зайняти мозок чимось цікавим і вона забуде про всі елементарні потреби, повністю поринувши в те, що її зацікавило. І лиш в критичний момент людина згадує, що вона жива істота, що має вимоги життєдіяльності, які потрібно задовольняти. Для А. про настання критичного моменту, повідомив його шлунок. Готувати щось було довго, тому А. вирішив замовити піцу, він любив цей, не зовсім корисний, витвір харчової революції. А. подзвонив в найближчу піцерію, зробив замовлення і вже через пів години хтось постукав в двері. А. мив руки і не маючи змоги одразу відкрити їх, прокричав, -- Іду – іду, зачекайте будь ласка. Але на його крик ніхто не зреагував і стукіт продовжувався, переростаючи в гучне гуркотіння з періодичним пошарпуванням ручки. А. був майже впевнений, то розносник піци, що дуже поспішає, але навіть зважаючи на обставини, його поведінка була обурливою. Витерши руки, А. швидко попрямував до дверей, підійшовши він, з неменшою швидкістю, став їх відчиняти маючи твердий намір виховати нахабного розносника, -- Та де ж ваше терпіння шанов…, -- А. закляк на місці з відвислою, від подиву і жаху, щелепою. Перед ним стояв, білий немов крейда, з широко відкритими очима, його друг Карл . Він розкинув руки і швидко відкривав та закривав рот, здавалось що щось кричав, кричав що є духу. Але А. нічого не чув, все було ніби в німому кіно, лише шепіт долинав до нього з власного мозку. Слова було важко розібрати, їм перешкоджало гучне рипіння, ніби перешкоди на радіохвилях. Та все ж, А. зміг де що зрозуміти і те що він почув нагнало на нього ще більший жах. – Друже … сліди … грабіжники не справжні … обережно … він прийде по тебе … бійся прохожих. – Це все що він зміг розібрати перед тим, як шум набрав неймовірної гучності, А. відчув страшенний біль в голові і на секунду в очах стало геть біло. Він бачив лише Карла, що повис в білому, ріжучому очі, просторі і все ще щось кричав, потім різко замовк, його обличчя виражало цілковитий жах, було дивно спостерігати за тим, як настільки велика істота перебуває в такому безпомічному стані. А. помітив дві руки, що тримали його друга за плечі, хтось стояв за ним і Карл його страшенно боявся. Потім Корнеггі смикнувся вперед, на мить знову завмер і з шаленою швидкістю почав віддалятись від А., його щось тягнуло, А. зробив спробу рушити за ним, але все було марно, його тіло не слухалось і стояло немов закам’яніле.
Біле світло почало зникати, А. почав повертатись до реальності і вже чітко бачив, що стоїть перед розчиненими дверима власної квартири, також він помітив людину, яка стоїть навпроти, вона була вдягнена в червоний комбінезон і в руках тримала білу коробку, це був розносник піци. – З вами все в порядку, промовив він, -- стурбовано дивлячись на хазяїна квартири, який відкривши двері вже хвилину як завмер і стояв з відкритим ротом та широко розплющеними очима. – Ввсе, все добре, -- відповів А. важко дихаючи, він швидко забрав піцу і дав розноснику гроші, -- Здачі не потрібно, до побачення, А. хотів якнайшвидше зачинити двері і лягти на ліжко, в нього страшенно паморочилось в голові.
ID:
647946
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.02.2016 21:11:13
© дата внесення змiн: 29.02.2016 21:11:13
автор: Олексій Сонях
Вкажіть причину вашої скарги
|
