# 1
Життя може бути прекрасним, якщо тобі не шістдесят з гаком років. Навіть в такому віці, можна спокійно сидіти вдома за телевізором, критикувати владу і чекати мізерної пенсії було б непоганим заняттям. Та не тоді коли ти в домі пристарілих.
Будинок цей ще післявоєнної радянської побудови, тому й не дивно, що ті пристарілі які в ньому живуть, молодші від нього. Звісно в ньому є мінуси, наприклад в кімнатах від сирості уже відпадають шпалери, або іноді бувають перебої з теплою водою. На противагу мінусам є й плюси. Тут дуже непогані спеціалісти на чолі з головним лікарем Соколовським В*ячеславом Михайловичем. Колектив медсестер і санітарів постійно турбується про мешканців будинку, то якісь вітамінки, то уколи, то сорочку теплу дадуть. Деякі не хочуть їх приймати, але кожен крок лікарів робиться зі згоди сім*ї пацієнта. Тому опирайся не опирайся, все вирішено
А ось колектив жителів на відміну від колективу спеціалістів тут не дуже добрий. Схоже за все старість не в радість. Коли я питаю « Як здоров*я дідусі та бабусі?» багато хто з них злиться і заявляє що вони ще молоді.
- Так, в душі кожен із нас залишиться молодим навіки, та час візьме своє.
Говорю я Данилу, який не каже свій справжній вік, але виглядає досить таки молодо.
- Ми тут звісно всі, трохи не ясно мислимо, та ти походу маразматик той ще.
Відповідає зі злістю і йде.
Чому всі так бояться признати свій вік і те що вони вже старі? Тут є тільки одна нормальна людина яка не злиться на мене і вислуховує не перебиваючи. Сімдесяти дворічний Олексій Семенович. Не знаю, може він мене вислуховує і не перебиває через те, що уже рік як ні з ким не говорить, але мене це не хвилює, саме головне я знаходжу кому відкритись. Всі інші, хто більш молодий і вже більш менш виздоровів, тільки й говорять про різні соціальні мережі. Чорт, люди, ви в домі пристарілих, на*уя воно вам? Самі злі, які ще не геть змирилися зі старістю, тільки й ведуть мову про те, що коли їм повернуть їхні телефони то нарешті провірять що там на їх акаунтах. Я в цьому всьому розуміюсь, все таки на комп*ютерне програмування трохи вчився і з інтернетом на від міну від мої ровесниеів на ти. Тут Wi-fi запаролений і телефони дозволяють користуватись не досить часто. Треба вдовольнятись старим листування. От і зараз напишу синові листа від руки. Сина мого звати Марк. Він, це повна моя копія в молодості, йому зараз двадцять один, я в давдцять один виглядів так само як він зараз. Один в один. Мені здається що він стає залежним від соц.мереж, хоча я давненько його не бачив, та все ж, тоді мені здавалось що він стає залежним.
Лист сину.
Любий Марк, коли я тебе в останній раз бачив, ти був дуже залежним від свого комп*ютера і від соціальних мереж в часності. Через це, ти мало спав і майже не виходив гуляти на вулицю. Я надіюсь що ти вже потроху відвик, а то так і до божевільні не далеко. Та все ж , якщо ти ще й досі проводиш ночі без сну через залежність від інтернету, то я тобі напишу кілька тез про те, що вони вже не такі цікаві і цілком передбачувані. Марік, надіюсь, твій старий дасть достойні поради і вони тобі сподобаються. Зрозумій, уже кожна соц. Мережа не в новинку. «Споживачі» їх заюзали так, що тепер я знаю яка думка\запис збере купу лайків. Я не буду чіпати вк, а от по інстаграму, аску і твіттеру я маю що сказати.
Твіттер
О, непогано. Чим більша думка, тим важче її сформулювати, тому сто сорок символів це те що треба сучасним підліткам. Хоча є й мінус в цьому, іноді модна цитатка або приспів п*здатої попсової пісні не поміщається. Знаєш, зараз є чотири способи які однозначно наберуть купу лайків, та ти хлопець, а не гарненька дівчинка, тому варіант щоб просто закинути своє фото не підходить. Та і крім такого, є ще декілька варіантів.
Перший: Розмісти своє дитяче фото і підпиши щось типу «Як же хочеться повернутись в дитинство» або «Верніть мені мій…» Спрацює однозначно. Багато хто з твоїх читачів оцінить це. Як прикол, найди фото малої дитини, якій ще нема й року, але щоб колір очей був той самий і підпиши що то ти. Всі будуть писати «Ой, яка малеча», «Гарнюній» та ніхто й не додумається запитати що то ти. А лайки ти все одно набереш. Працює стовідсотково.
Другий: В наш час, досить часто з*являються всякого роду інтернет приколи. Наприклад раніше тролили Ніколаєва з його «Выпьем за любовь» а коли я останній раз користувався соц.мережею «вконтакте» популярним був жарт «Мой пе*дюк». Досить буде трохи уміти володіти фотошопом і приклеїти своє обличчя і обличчя найкращого друга до тої фото і вуаля. І так з кожним ходовим жартом. Тому сліди за інтернет приколами, вчися фотошопити і все буде добре.
Третій: Ним користуються в основному малолітні ТП-ки, заявляють що сідають на дієту( і пох*й що вони важать п*ятдесят кілограм, треба ж заявити щоб всі бачили що вона на дієті) а потім ідуть в фаст-фуд, заказують картоплю фрі, чізбургер і так далі, потім фотграфують це і постять в твіттер з підписом «Прощай дієта» . Кожна третя дівчина.
Тобі він звісно не підходить, а впринципі можеш попробувати, тільки тоді ти мені не син. Жартую, буду любити тебе будь-що.
Четвертий: Правило «Чим менш начитана людина, тим більше вона буде постити цитати великих». Останнім часом ти не спав щоб посидіти за комп*ютером, але в дитинстві любив читати. Тому купу «сердечок» можна зібрати гарною цитатю. Уайлд і Екзюпері тобі в допомогу. Тільки не забувай про сто сорок символів.
Для мене був твіттер взагалі чимось не зрозумілим. Я коли сідав і читав твій акаунт( не спеціально, хоча… може й спеціально, одним словом по другому я не міг) бачив багато чого однакового.
Дивись, якщо який школяр, засидиться до трьох ночі він обов*язково вкаже це в твіттері, ось я запам*ятав:
@nanasstasya : Боже, завтра в школу, на годиннику 2:33 а я не сплю.
Або
@georg: Оце так, ну чому безсоння напало на мене сьогодні, вже четверта ранку, а я ніяк не засну.
І так далі. «Понти» ніхто не відміняв, а людям завжди хочеться розказати про те що вони роблять рідко. Навіть ці твої друзі «школоло» раз в місяць не заснули до другої ночі, обов*язково запостять це.
Ще є один спосіб. Я називав його «взрив пукана або бомбітто».
Візьмемо просту річ – пору року. Змоделюємо таку ситуацію: Зима. Десь середина грудня, а снігу немає.
Всі пишуть: «Уже зима, а снігу нема» «Надіємось сніг випаде»
Проходить дня три і випадає сніг.
Всі: «Ура, сніг випав», «Летс іт сноу»
Проходить тиждень сніг нікуди не зникає.
Всі: «Довбаний сніг, вже хочеться тепла» , «Холодно, клятий сніг»
І тут починається «бомбітта»
Той хто хоче показатись оригінальним пише : «Фу, кончені, самі ж просили сніг, а тепер ниєте» ну і тому подібні твіти.
Теж саме може бути літом коли пишуть що спека дістала, хочеться трохи дощу.
Аск.фм.
Це взагалі крута штука, адже питання можна задавати самому собі, тому не спи синку, а думай примітивні питання і давай не примітивні відповіді.
Ще щоб зібрати лайки, лайкай тих, хто взамін віддячить тим же. Тобто малоліток.
А взагалі «Аск» я вважаю для школярів з сьомого по одинадцятий клас саме те що треба, а тобі ж вже за двадцять, так що зав*язуй.
Тим більш, ця соц.мережа теж передбачувана. Наприклад, тупе але популярне питання.
Питання: Го 5 фактів про тих хто лайкне
Відповідь: Не хочу, але скучно тому го.
Оця примітивна відмазка що скучно це просто розводняк. Звісно їй (йому) хочеться відповісти на таке питання.
А ще мене забавляли такі питання як: « Топ пар закоханих яких ти знаєш», або «Колаж з красивих дівчат\хлопців»
Найбільшу посмішку викликали анонімні погрози і відповіді ще загрозливіші ніж питання.
Питання: Я тебе так отпиз*ю, ти мене сильно бісиш, тримайся.
Відповідь: Ну ок, тільки попробуй, побачиш що я з тобою зроблю.
За правило, якщо людина вважає себе сильною і хоче комусь дати п*зди , то вона це робить, а не пише про це, ще й анонімно.
Тому питання такого розряду задають або боягузи, або ті хто хоче понтонуться відповіддю безстрашної людини і задає їх сам собі.
А ще знаєш що, якщо ти даси читати мої поради дівчатам, то ось для них:
Дівчата, якщо є хлопець, який вам подобається і пише вам кожного дня і при зустрічі говорить компліменти, але робить таке саме ще з багатьма дівчатами, не пишіть йому ні в якому разі такі питання:
«Фу бабнік і не соромно?»
«Сьогодні з одною, а завтра з другою, ти негідник»
« І як так можна, зустрічатись з усима»
Запам*ятайте: Для дівчат слово «Шлюха» образливе, а для хлопців «Бабнік» комплімент. Хоча значать те саме.
Тому якщо ви хочете принизити такого ловеласа, то замість питань що написані вище пишіть такі:
«Пацан, тобі не соромно що ти шлюха?»
«Воу, та ти ще та потаскуха, мені прикро що я знайома з такою дешевизною»
Просто замініть «бабнік» на « шлюха», тоді в його відповіді буде купа лайливих слів, або може навіть і проігнорує питання.
Інстаграм
Не забувай про третє правило для твіттера. Під інсту воно теж підходить. Тільки не для тебе, ти ж не дівчинка.
А взагалі ця мережа ні про що, але ти і в ній слідкував майже за усіма . Досить! Припини.
Я навіть не знаю що тут позитивного і які поради дати.
Якщо ти красивий і популярний то будуть лайкати. Ні то і не чекай. Для мене ти самий красивий, але я не сучасні «споживачі»
Вона теж досить передбачувана, тому схаменись.
Ситуація:
Коли хтось піде кудись в пристойний заклад або клуб, і тому подібне(особливо ті, кому немає ще шістнадцяти) запостять фоточку і підпишуть модною цитаткою.
На новий рік або в когось день народження, чекай купи фоток алкоголю.(Понти і люди це не роздільні речі).
Незліченна кількість хештегів, які іноді не доречні.
Якщо хлопець ТП, хоча скоріше таких треба називати ТХ( тупий х*й) і ходить в зал, кожна друге фото буде звідти.
А дівчата це взагалі нонсенс, в твіттері вони можуть нить що дієта провалилась, в аскі на питання «ти гарна)» відповідають «ні, я страшна», а в інсту постять кожний день по фото.
Де логіка?
Я думаю що жирна і не гарна людина взагалі б не вела таку соц.мережу.
Але дівчатка підлітки це щось.
Сподіваюсь, почую відповідь в скором часі. А ще краще якщо ти прийдеш. А ще краще якщо прийдеш і скажеш що вже не сидиш ночами за моїм комп*ютером. Не те що я жадібний, але ти свій ноутбук розбив тільки із-за того що в твіттері спостерігав за синдромом «Бомбітто», а на аскі натрапив на гарну дівчину яка в Аск. Відповідала що вона «уйобише» но тим не менш в інстаграмі викидує фото за фото.
Щасливого дня і більше живого спілкування. Не будь овочем!
Най щастить.
С любов*ю татко.
# 2
Тут все погано. В будинку для літніх не буває позитивних думок. Може бути таке, що сьогодні ввечері ти спілкуєшся з людиною, смієшся, радієш, забуваєш про свій вік, а завтра ранком вона вже не прокинеться. Так було вже з Ванею, три дні поспіль вони мені говорили що я не старий і ще жити мені купу років, а на ранок четверга я його уже і не бачив. Звісно мені не показали його тіла, та я не геть дурак і все зрозумів.
Останні дні, я відчуваю себе геть одиноким. Цілком готовий померти. Останній раз мені так було погано, коли мені було двадцять і я був на третьому курсі університету. Відразу на першому я закохався в Алісу Тарасенко і всі ці три курси її добивався. А вона динамила мене. С*ка.
Так, я її сильно кохав, но вона та ще сучка. Коли ми були одні, то вона спілкувалась зі мною добре, навіть доходило до романтичних поцілунків і обіймів. Та вартувало щоб я якось підсів до неї на публіці, то починалась злість з її сторони. Вона все це списувала на те що настрою немає і що такою увагою я її лякаю. Всі три курси, я добивався цю Алісу, а вона вічно знаходила когось другого. Мені вічно дорікали, що я повинен змиритись і найти собі іншу, але я кохав її. Моя Ліля Брік, моя Дейзі Бюкенан. В кінці третього курсу, я вже був наповнений ненависті, і та остання капля « Я тебе ніколи не любила» переповнила і все потекло. Я не витримав і вдарив її. Що було далі, я через шок не пам*ятаю. У кожного з нас була така історія. Досить часто, людей яких ми кохаємо хочеться вбити.
Зайшовши в столову я знов бачу на собі дивні погляди пацієнтів і санітарів. Я став геть одиноким. Вони навіть не розуміють, я товариський і добрий, та боюсь не витримаю якщо здружусь з кимось, а потім він піде в другий світ. Або ж моє здоров*я здасться в полон смерті першим.
День знову підходить до кінця, в ньому як завжди не було нічого цікавого. Я весь час намагався згадати що ж було далі у мене з Алісою. Та напевне склероз розвивається занадто, не згадав.
Залишається тільки одна справа на сьогодні, лист синові.
Лист синові
Любий Марк, коли я тебе останній раз бачив, ти дуже сумував через те що дівчина яка тобі подобається, тебе не кохає. Знаєш, кожне не вдале кохання викликає негативні думки і емоції. Тобі двадцять один, ще все буде в порядку. А тепер по порядку.
Перше: Синку, ти гарний і розумний хлопець. Як і я, а може навіть краще, розбираєшься в сучасних технологіях, тому знайдеш собі ще купу таких як та… забув як її звати, вибач.
Знаєш, у Бродського є така цитата «Не можу сказати, що не можу жити без тебе, оскільки я живу»
Кожний з нас так думав, що ось так сильно кохаю що без неї\нього не зможу, та тим не менш жили, кохали, сміялись і доживали до смерті звичайним шляхом. Так, деякі таки дійсно й словами і дією показували що не можуть жити без половинки яку обожнюють і робили різні дурниці. Ніж під вени, вільний політ з багато поверхівки, таблетки, це не вихід. Повір, якщо хочеш якось помститись тим хто з тебе сміявся, то стань щасливим і добийся нових вершин. Це буде набагато краще ніж здатись і вічно нити, або ще гірше покінчити з собою ( навіть не думай!)
У мене довго не було дівчини і на мене творився неймовірний тиск, а я представляю що зараз, коли в шістнадцять народжують і існують всякі «Впіски» де можна когось уламати. В сучасному суспільстві дівчат називають шлюхами досить часто. З цим погодитись досить легко, все ж таки моральні принципи дівчат упали і на деяких діє принцип доміно, «Значить так, моя подруга Наташа вже дала своєму хлопцеві, значить і мені вже пора, все одно я ж не перша і ми з ним вже місяць». Ну я чоловічого роду, тому може помиляюсь, та і такий варіант не відкидую.
Так ось, шлюхою хлопці називають ту, яка дає всім. А «тупою шлюхою їб*чою, с*ка заразой» ту дівчину яка дає, но не їм. Тому просто називай свою любов «тупою шлюхою, їб*чею сука, заразой» можливо легше стане.
Коли в дорослого чоловіка ( а ти як не як, не маленький уже) довгий час немає дівчини, це може викликати подив в соціумі, адже ти хоч якось виділяєшся з юрби. Але на жаль, для них це вигідно, вони можуть бити тебе провокативними питаннями в тих же соц.мережах: «Як там на особистому?», « Є дівчина?» а іноді і доходить і до тупих знущань « Лох, ще до сих пір не було дівчат!?» , « Ти так і здохнеш в самотності»
Звісно все це буде анонімно на Аск. Люди стали слабкі характером, щоб говорити в вічі те що думають.
Саме головне не хвилюйся і не роби нічого поганого, ти ще знайдеш ту, яку покохаєш сильніше.
Щасливого дня і успіху в коханні.
Не складай руки.
#
Марк не те що не приходить, навіть не пише. Можливо ображається. Я неймовірно сильно його люблю, тому якщо він образився, то відповідати взаємністю не буду.
Пройшло ще декілька днів. Не пам*ятаю щоб щось сталося цікаве. Мені не прикро що я за весь свій вік, так нічого і не зробив щоб змінити життя на краще, але багато людей також бояться зробити крок в кращу сторону. Ми живемо на дні, але й те боїмося програти. Виграш може наблизити до верхівки, але програти своє існування на дні ніхто не хоче. Завжди бояться впасти ще нижче цього дна.
Прикро мені від того що, я входжу до тих людей. За все життя, я так і не ризикнув. Якщо не враховувати ставок в тоталізаторі.
Все життя мріяв про прекрасне, та прекрасне тільки в мріях і лишилось. Я нічого не добився, мало того я навіть не намагався.
За весь мій вік не було ні одної цікавої пригоди, або плану який би допоміг вирватися мені з юрби тих, хто винить в поганому житті тільки політиків, погоду, Бога, а не себе. Ні-чо-го. Я наче був і не боязким, та все ж, не ризикував. Мені навіть нічого не запам*яталося. Я не пам*ятаю себе в двадцять п*ять. В тридцять один. В сорок три. В п*ятдесят сім. Ось зараз вже шістдесят два, а через два роки я не пам*ятатиму себе таким. Смутно пам*ятатиму, що жив у будинку для пристарілих і кожен день був як під копірку. Та що там, схоже за все, все життя пройшло під копірку.
- Все в порядку?
Мої думки перебив головний лікар. Чомусь саме мені він завжди приділяє найбільше уваги, але ж я не багач і не геть тяжко хворий. Деякі ледь ходять, або сходять с розуму кричучи на всю лікарню що ще не старі, коли я питаю які плани на пенсію? Та проти часу не допоможе ні кулак, ні ніж, ні пістолет. Це суперник, який все одно отримає перемогу.
-Так, В*ячеслав Михайлович, просто ось задумався. Про те що було і що буде. Цей будинок як тюрма, але роздумуючи я прийшов висновку. Зона не починається з воріт, або з охорони, в нашому випадку санітарів. Вона бере початок ще в голові, в свідомості людини. Воно закрите. І всі бояться заглянути в себе і щось змінити. Ось і це є зона. Зона відчуження. Всі бояться глянути в середину себе.
Лікар присів біля мене. Поправляючи халат і дивлячись в очі запитав:
- А що бачиш ти, коли дивися в середину себе?
Тяжко видихнувши і переваривши всі думки я виклав все що відчуваю.
- В середину себе? Я бачу все. Все поспіль, без розбору. Я бачу і зле і погане. Нездійсненне і те що можна здійснити. Найтаємніші страхи і бажання. Єдине про що я шкодую, це не те що мені вже років і років, що мені помирати пора скоро. А шкодую про те що я, так і не наважився досягти чогось в своєму житті. Абсолютно не пам*ятаю. Ці сірі будні зробили мене роботом, який забуває дні подібні одне одним. Шкода що цих днів було багато.
Кладучи руку на плече і навіть трохи обійнявши він продовжував розпитувати і утішати:
- Ви гарна людина, розумна і молода людина, пам*ятаєте це?
Сміючись я відповів:
- Та перестаньте.
- Ні, згадайте!
Підвищений тон В*ячеслава Михайловича мені геть був не до вподоби, та сваритись з людиною яка ставиться до мене добре, бажання не мав.
- Я вже старий, треба з цим миритись.
- Ні! У тебе все вийде.
- Я вже нічого не хочу – не давши йому договорити я перебив – Нічого. Пізно чогось добиватись і згадувати і старатись.
Уже зі слізливими очима він мене обійняв і прошепотів на вухо:
- За щастям йти ніколи не пізно.
Я промовчав. Розвернувся і далі почав дивитись в вікно своєї палати. Михайлович провів по батьківські провів рукою по моїй голові.
- Думайте й надалі. Надіюсь наступний наш діалог , буде більш позитивним.
Я знову промовчав. А він плачучи вийшов з палати. Щось мені підсказувало В*ячеслав Михайлович теж шкодує, що став тим, на кого були схожі його батьки. Ранок – робота, день – робота, вечір – втомленість після роботи і так п*ять днів із семи в тижні. А втратити навіть таке люди бояться. Знову захотілось дати пару порад Маркові. Про те, що цілі завжди треба ставити тільки найвищі і йти до них не тільки словами, а і діями. Не один поет, актор, художник, помер в людині тільки через те що, вона побоялась стати чимось більшим ніж «споживач».
Лист Синові
Любий Марк, коли я тебе в останній раз бачив ти був закритий в собі. І як мені здавалось на це було багато причин: відсторонність від живого спілкування, невдача в коханні і ще одною причиною твоєї депресії, я вважаю твою боягузливість. Ні, я не піддвю сумнівам твої навики у кулачному бою, а от в плані реалізації і сили йти до кінця, то тут, вибач, але є сумніви.
Ти завжди був творчою людиною, намагався не пропускати ролей в шкільних постановках, писав вірші і розповіді, завжди прагнув до прекрасного. Не знаю, чому ти пішов на факультет програмування, може по стопам батька, та я ж тебе не змушував. Бо я пішов на програмування тільки через те що батько настоював досить сильно, а я то мріяв про літературний факультет.
Так ось, я не хочу щоб через сорок років, ти сидів як я, неважливо чи в себе вдома, чи в будинку пристарілих і жалів що нічого не попробував досягти в житті. Нікуди не дів свою творчу енергію.
Не будь як всі, сказав – дій.
Марк, люди люблять картинки і записи з крутими цитатами кидати собі на стіни, або вичитавши їх приміняти в спілкуванні. Та на жаль, на цьому дія цитати закінчується.
Наприклад ось таке я бачив досить часто, у твоїх друзів включно( я декілька разів заходив через твою сторінку , вибач, я нікому нічого не писав, клянусь.) по цитатах, вони найрозумніші і володіють неймовірною силою волі « Ніколи не здавайтесь, бачиш ціль- іди до цілі», « Справжнє призначення людини – жити, а не існувати», «Ніколи не пізно стати тим, ким ти мріяв стати», ну а улюбленою, являється Ніцшевська «Що нас не убиває, робить сильнішими.» . Шкода що склад їхнього розуму і сила волі, значно менша ніж кількість розумних і мотивуючих записів.
Соромно, що я ніяк не розвивав твої поривання до мистецтва, а міг би, та мені здавалось в тебе й так непогано виходить.
Прошу тебе в черговий раз, пиши свої вірші, сценарії і розповіді надалі. За невдачу можливо хтось і посміється з тебе, тільки ж пам*ятай що ти хоч пробував, а вони й на те не здатні . А якщо зможеш домогтися успіху, то ти тільки по мрій, мрійнику, що з цього вийде.
«Споживачі» часто бачать модну цитату і загораються щоб реалізувати свій план, не важливо з чим він зв*язаний, бізнес, творчість, кохання. Та потім згадуючи що в разі невдачі скажуть оточуючі, їхнє завзяття як свіча догорає і згасає. Не будь таким. Не бійся. Йди до кінця. Будь тим, ким другі не були.
Все в тебе вийде. Пиши, твори і досягай мети. Мій ти письменник, з вірою в тебе, твій татко.
Люблю.
#4
Наступного ранку мене розбудили раніше ніж звично. Санітари сказали що мені терміново треба в кабінет до В*ячеслава Михайловича. Я то звісно завжди радий йому допомогти, але в моєму віці, кожна хвилина спокійного сну на рахунок золота. А спав я міцно і спокійно.
- Листів мені не приходило?
В надії що санітар скаже «Приходили» поцікавився я у нього.
- Ні.
Ну не дуже то й хотілось. Жартую. Хотілось. Ще й дуже. Невже мій син так мене зненавидів, що не хоче мені відповідати. Чи можливо він здеградедував остаточно і здався. З десяток листів відправлено, ну хоч на один дай відповідь. Не любити батьків, найстрашніший гріх. Та я все одно не ображаюсь. Батьки завжди пробачать своїх дітей.
- Бистріше!
Ігор сьогодні був злим. Всі принади старості він відчує років через тридцять, тому йому не зрозуміти, що таке швидкі рухи в такому віці.
- Зараз, Ігор, ти ж не уявляєш як старому важко.
Дивячись на нього, я побачив як він видихнув і пошепки, ледь чутно сказав «Ох бл*дь…» . Не захотів йому нічого відповідати. Його зрозуміти можна, робота не найкраща, бувають вибухи нервів.
Кабінет В*ячеслава Михайловича, був на першому поверсі. Весь час, який ми йшли, пройшов мовчки. І причина одна, йому не хотілось говорити до мене , тому що в нього поганий настрій, мені не хотілось говорити, тому що в нього поганий настрій. Взагалі, оця хвороба «поганий настрій» передається швидше ніж ГРЗ. Ось компанія друзів сидить в когось вдома, сміється, радіє і приходить ще один їхній друг, але ж з діагнозом «поганий настрій». Не важливо як він його здобув, загубив двадцятку, хтось наступив на ногу в транспорті, отримав погану оцінку, не в тому суть. Так от, заходить нервовий, не задоволений і його все бісить. Компанія друзів розпитує його, заспокоює, а це ще більше його рознервовує і він огризається. В компанії знаходиться той, кого така реакція не задовольняє і він теж вже захворів на «поганий настрій». Єдине що не страшне в цій хворобі, то це швидка виліковність. Досить гарного жарту і все, посмішка на лиці. Кажуть від кохання до ненависті один крок, те ж саме можна й сказати про поганий і гарний настрій.
- Дякую, Ігор, ти вибач за ті тяжкості які я тобі діставляв, діставляю і цілком можливо буду доставляти.
Він покраснів. Напевно стало соромно.
- Та нічого страшного.
- Ну і добре.
Зайшовши в кабінет, крім В*ячеслава Михайловича, я побачив ще одного молодика в класному костюмі і жіночку років п*ятдесяти. Вона сиділа заплакана і її руки були в руках у Михайловича. Приглядівшись я побачив що і його обличчя теж мокре від сліз.
- Добрий день.
Відрекомендувався я всім.
- Доброго дня – відразу почав чоловік в костюмі – я Семенов Олександр Дмитрович. Для вас я нова людина і мені приємно з вами познайомитись.
Після невеличкої паузи додав вказуючи на стілець.
- Сядьте, будь-ласка.
Я послухався. Ця жінка почала плакати вже в відкриту, не стримуючи емоцій. Я не знаю хто це, та якщо плаче через мене, то мені прикро, що я змушую плакати ту яку не знаю. Іноді ми плачемо через тих, хто цього не вартий. В даному випадку, я не думаю що вартий її сліз.
- Ви пам*ятаєте хто ці людини?
Перебив моє копання в собі, Олександр Дмитрович. Тільки зараз я звернув увагу на нього по нормальному, молоде обличчя, років двадцять вісім максимум, дорогі часи на руці, обручка, вишукані туфлі і темний костюм, під темне обличчя з тижневою щетиною.
- Не мене – с посмішкою відреагував він на те, що я проводив поглядом по ньому – а їх.
- Вибачте, задумався.
Подивившись на диван, де сидів головний лікар і та жіночка я відповів.
- Ну це, Соколовський В*ячеслав Михайлович, головний лікар нашого будинку, гарний спеціаліст і людина, яка дуже дбає про мене, за що я йому неймовірно дякую – з очей жінки сльози не текли, а лились подібно дощеві – А цю даму я бачу вперше.
В*ячеслав Михайлович обійняв її і нашіптував на вухо втішні слова.
- Ну що ж, погано. А хто ви, ви пам*ятаєте?
- Я…
А хто я? Намагаючись згадати я відтворював кожну подію життя, я згадував дитинство, те що вчився на комп*ютерне програмування, середину життя я не пам*ятаю, пам*ятаю що вже довгий час мешкаю в цьому домі, але як сюди потрапив не міг згадати.
- Я не знаю хто я. – подивишись на цю жінку моїх років, я намагався думати логічно – Ви моя дружина?
- Ні.
Через плач видавила вона.
- Ні, це не ваша дружина – підтвердив Олександр Дмитрович – ви хоч ім*я своє згадати можете.
Я замовчав.
- Схоже що ні. Ви, Соколовський Марк В*ячеславович. Головний лікар Соколовський В*ячеслав Михайлович ваш батько, а ця жінка Соколовська Надія Степанівна ваша мама.
Моє здивування досягло неймовірних висот. Такого не може бути, їм років п*ятдесят, а мені за шостий десяток. Невже я новий Бенджамін Баттон. Хоча я точно пам*ятаю своїх батьків… а ні, не пам*ятаю.
- Марку, вам не шістдесят два роки, а двадцять один. І ви не в буднику пристарілих, а в психіатричній клініці.
- Що!! – закричав я і встав – досить цього розіграшу!
-Заспокойтесь, сядьте.
- Синку – почав В*ячеслав Михайлович – присядь і вислухай.
- Марік, ми тебе любимо, все буде добре. - підійшовши до мене почала заспокоювати мене жінка – вислухай.
Від нерозуміння, чи то від страху моє тіло почало калатати. Чоловік в костюмі підвівся і теж підійшов до мене і тримаючи в руках дзеркало сказав:
- Гляньте, кого ви там бачите?
- Літню людину.
Я дійсно бачив людину сиву і зі зморшками.
- У вас особливий вид галюцинацій – метаморфопсія. Також у вас роздвоєння особистості, оскільки ваш син Марк, це ви і є. І та адреса, яку ви вказуєте на конверті, являється вашим адресом, по якому ви колись жили з цими людьми.
Жінка сиділа коло мене на колінах і поклавши голову на мої коліна плакала. В*ячеслав Михайлович то втішав її, то казав мені «не хвилюйся». Чоловік в костюмі продовжував.
- Також у вас шизофренія. Цю хворобу вилікувати цілком не можливо, але є препарати і методи, що дозволять з нею успішно боротись. Саме для цього тут і я. Наша клініка в столиці уже успішно повернула до життя, багато людей.
Мовчання. Я вже теж плачучи запитав:
- Це неможливо. – пауза – Ви брешете!
Істерично закричав я.
- Марк, я намагався зробити все що міг – говорив В*ячеслав Михайлович – але, ні стаціонар, ні психологічний диспансер тобі не допомагає, тобі треба поглиблене лікування. Щоб не сталось вибач.
Моя мама ( Мама?) почала важко дихати і Олександр Дмитрович через секретаря викликав когось. Через секунд п*ятнадцять в кабінет ввійшла медсестра с стаканчиком в руках. По запаху в ньому був валідол.
- Синку, вибач нас, це ми винні.
Тремтливим голосом і схлипуючи повітря мовила ця жінка.
Я розревівся ще більше ніж вона.
- Це ж розіграш!?
- На жаль ні, Марк. Я прийшов сюди щоб вам допомогти і допоможу. Хіба вам не дивно що ви у*явлення не маєте як пройшло ваше життя і як ви тут опинились.
Понуривши голову я зрозумів що він правий на всі сто.
- Це я винен…
- Славік, перестань.
Почала втішати В*яч… Тата мама.
- А як і через що, я дійшов до такого – звернувся я до Олександра Дмитровича – чому саме зі мною таке сталося.
- Я чув вашу історію, та більш детально вам розкажуть батьки.
Глянув на них. Я і вірив що це реальність, а з другої сторони надіявся що це страшний сон.
- Синку, відхилення почались ще в класі дев*ятому. Ти став досить залежним від соц.мереж. Проводив ночі за комп*ютером і майже не спав. Це перше, що змусило твого татка привести тебе сюди на прийом до психіатра Душейко Василя Андрійовича…ти не пам*ятаєш дядю Васю?
Я помахав головою «ні» . Мама витираючи сльози зі щік рукавами светра продовжила:
- Це не допомогло, ти й далі і далі знаходив способи щоб користуватись ними. Через це тебе вигнали з твоєї школи. Ти посварився майже з усіма дітьми школи, заявляючи що вони тупі і нічого нового не можуть написати нового, що вони всі повторяються.
Я не вірив у це, але те що вона казала, це було про мене. Мені здається я знаю всі соціальні мережі, як свої п*ять пальців. Багато юзерів заюзали до такої стадії, що мене вже здивувати важко. Але я ж не маю акаунта ні в одній, так декілька разів заходив через акаунти Марка…
- Потім ти з горем пополам таки закінчив другу школу.
- Надя – перебив її В*ячеслав Михайлович – про це йому повинен сказати я. Закінчивши школу ти хотів поступити на літературний факультет нашого університету, адже завжди був творчою людиною, писав вірші, які публікувались в місцевій газеті і на різних сайтах. Та я наполіг – пауза, він закрив обличчя рукою і почав беззвучно плакати – я хотів щоб ти пішов на комп*ютерне програмування, і зробив все щоб ти не потрапив на літфак. Ти ще тоді був незадоволений, мов якого, с прохідними балами тобі не знайшлося місця, різко з*явилась купа пільговиків. Я тебе втішав, казав що це сама доля хоче, щоб ти йшов на програмування. Ти казав, що тепер станеш це одним із «споживачів», ще одним «офісним планктоном» у яких життя, це « будні і вихідні» .
Та через місяць твоє невдоволення зникло, адже в групі ти закохався в дівчинку по імені Аліса.
Слухаючи я розумів що це історія мого сина. Звідки вони так багато про нього знають?
- На початку все складалось добре, та потім ти її почав лякати. Вона спілкувалась зі мною, попереджувала що якщо так продовжиться то напише заяву в поліцію. Марк, ти терпів весь другий курс, та в жовтні того року, ти намагався – пауза – її згвалтувати. Та чи то схаменувся, чи ще щось і просто втік. Вона зателефонувала мені, попередила щоб я тебе нікуди не випускав з дому, а завтра вже в кругу декана, ректора і сімей щось придумаєм. Швидко відпросившись з роботи, я поїхав додому, знайшов тебе біля ванної з порізаними зап*ястями. Подивись на них.
Я відкотив рукава сорочки, так, там були два горизонтальні шрами. Цього не може бути, я знаю, що таке перерізання вен значно зменшує самогубство, треба різати уздовж синіх вен. Від кісті до ліктя. А горизонтальні порізи наносять тільки ті хто хоче зробити позерські самогубства. ЕМО наприклад. Невже я робив фейкове самогубство? Якщо це взагалі мова йде про мене?
- Коли ти прийшов до тями, ти не впізнав ні мене, ні мами. Аліса заявила, що ти ненормальний, тільки переграєш. Сказала що не буде писати заяву, так що досить театру. Але пройшло майже пів року , а тобі явно краще не стає.
Ми всі знову замовчали.
- Що ви зробили зі мною і моїм сином?
- Марк – почав чоловік в костюми – твій син це ти. І ось твоя сім*я. Тобі двадцять один.
Підірвавшись з місця я з всієї сили наніс йому удар в ніс. Удар вийшов прямо в ціль і відразу замазав його білу сорочку і темний костюм кров*ю. В*ячислав Михайлович поваливши мене на підлогу намагався утримати.
- Марк! Марк! Прийди в себе!
Щось через сльози кричала жінка яка називала себе моєю матір*ю.
- Відпусти , с*ка, де мій син!? Чого він не відповідає мені. Уроди!
Олександр Дмитрович, прокричав медсестрі:
- Чого стоїш! Швидко по сульфозин або перогінал.
Я скинув свого «батька» з себе й почав підводитись, та на цей раз мене на підлогу повалив, весь в крові пан Олександр. Кров з його носа текла як вода з крана, схоже за все в нього слабкі капіляри.
Поклавши мене на лопатки і притисши мої руки до грудей він сів на мене і почав злим голосом заявляти:
- Нічого, в мене в клініці ти собі таке не дозволиш . Я там з тобою швидко розберуся.
Кров з носа капала мені прямо до рота. Моя «мама» почала бити його своєю сумкою.
- Не дай Бог, ти з ним щось там зробиш!
В*ячеслав Михайлович, тепер замість мене заспокоював свою дружину. Скориставшись розслабленістю з боку цього бовдура з розбитим носом я наніс йому ще один удар. І тепер вже я сидів на ньому так, як було декілька секунд тому, тільки тепер ми помінялись місцями.
- Що з моїм сином!?
Удар в потилицю від головного лікаря.
- С*ко. Я знав ти не мій батько!
В кабінет повернулась медсестра і два санітари . Олександр схопив мене за праву ногу, а іншій зробив підніжку і я впав. В*ячеслав Михайлович почав тримати руки. Санітари допомагали їм міцно притиснути мене до землі. Руки медсестри тремтіли. Жінка яка називалась мамою лежала недалеко від мене втративши свідомість. Ото акторка, як грає, для чого цей фарс. Нічого, я знайду свого сина і усіх вас покараю.
- Відпустіть! Я уб*ю вас за сина!
З великими зусиллями, ця фантастична четвірка перевернула мене так, щоб тепер до підлоги я був животом. З останніх сил я намагався вирватись, як відчув біль від уколу під лопаткою. Біль поширилась. Миттєво з мене почав литись піт. Очі стали закриватись немов я не спав кілька діб. З думкою про свого Марка, про те, які ми будемо щасливі, коли вирвемося з рук цих «лікарів» я втратив свідомість.
ID:
648272
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2016 00:08:58
© дата внесення змiн: 02.03.2016 00:08:58
автор: Руслан Бродський
Вкажіть причину вашої скарги
|
