Проснувшись не розплющувала очі,
Боялася вгледітись в самоту,
Що поряд невідступно стільки ночей
Тривожить її душу молоду
І рве, шматує наболіле серце,
Ллє гіркі сльози в мокрі подушки,
Здавивши горло відчаєм нестерпним
Вганяє в груди істеричний крик...
Лежала не наважившись піднятись,
А так хотілося іти туди де стіл,
Ще так недавно, у жіноче свято
Чекав з букетом пролісків її,
І ці обійми... Боже ці обійми,
Таких не буде... «Милий мій прости,
Що не змогла тебе відговорити
На ту війну ненависну піти.
Прости, пробач мені, що нині я без тебе,
Що не умію жити як-небудь.
Ти у мені, зі мною. Я ж все стерплю,
Синочок родиться тобою назову…», -
І усміхнулася згадавши як все було
Та задрімала з думкою про те,
Як син за батька їй віддасть букетик,
Що якось ще весною зацвіте…
