Торкнутись спраглими устами,
До рук знесилених твоїх
І зрозуміти моя мамо,
Що захисти не зумів
Ні від біди, ні від загрози,
Ні від облудності чуми,
Що без упину червом точить
Й не бачить іншої вини,
Як тільки те, що все їй мало,
Не доста того, що краде
І промишляє лиш обманом,
Той куди хоче, туди й гне
І звеселяється в нарузі,
П’є твою кров немов вино,
А ти як завжди в вічній тузі,
Та байстрюкам тим все одно,
Сьогодні ходять з булавами,
На завтра вже й простигне слід,
Сховавши статки у «Панамах»
Знайдуть десь прихисток собі
І стануть підлі споглядати,
Як ти в ярмі додолу йдеш,
Бо ж не для тебе позичали,
Даремно з ними чуда ждеш,
Його не буде… Лиш потому,
Як люд твій вичистить хліви,
Від того стерва, чи від гною,
Що в своїй розкоші смердить,
Лишень тоді, на повні груди
Вдихнеш ти вільного життя,
А час злікує давні струпи
І доторкнуся знову я
До рук твоїх... О, моя мамо!
Моя стражденнице свята!
Та на коліна мовчки стану,
Попрошу милості: «Пробач…
Пробач народ свій Україно!»