Він кличе, зве… Він не мовчить,
В тривозі, стомленим набатом
Нас призиває… Ну а ми?
Ми не вслухаємось і часом
Не розуміємо його,
Не впізнаємо… Ні, інакше,
Ми ігноруємо… І що ж?
Він замовкає й тихим плачем
Ще чути ледь країни біль,
А стогін? Хто ж його почує?
Коли зневірившись, самі
Завжди у пошуках й повсюди,
По всьому світу, лиш не тут
Де рідний спів і вишиванки,
Де мати з батьком вічно ждуть,
Чогось шукаємо… Та правда
І доля наша в цій землі,
Що жде з надією світанку,
А біль залишиться у ній,
Допоки якось із серпанком
Не прийде новий, інший день
Уже почутого набату…
