врешті-решт настає момент, коли ми без роздумів хапаємо щось та несемо у вічність. або у ніщо. тут вже на вибір.
хтось схопив пензлі, вивчає міз-ан-абіми та практикує гризайлі. а потім одного разу прокидається від холодного вітру, який завіває в щілини старого вікна, середнього під'їзду, будинку сталінської архітектури. згадує, як малював в академії картини Шишкіна, як вивчав теорію супрематизму, а тепер дивиться на ті свої руки - зрадливі - і думає: хіба це правильно?
хтось вчепився у звичайну палицю і блудить, випасуючи корів чи овець, дивлячись на них із щирою ненавистю, вважаючи, що це вони є причиною його загубленої посеред безкінечного поля долі.
хтось все життя ховає свої татуйовані руки, і думки, і бажання. вчиться пристосовуватися і більше не дивитися нахабно в очі кожному перехожому.
в когось улюблений інструмент - пульт від телевізора, який врісся в руку, і ніби мох обвиває всю сутність, врешті-решт стаючи таким теплим, комфортним, майже домашнім.
мою матір змушували хапати спочатку пелюшки малого брата, потім каструлі й ганчірки, потім надягали на її пальці обручки і повторювали, що так і має бути, що це її щастя, її призначення.
мій дід одного разу взяв за руку мою мертву бабусю і так вже ніколи і не зміг відпустити.
я дивлюся на свої руки -
а вони пусті
"від телевізора"; "каструлі"; "коренем загубленої долі" – чи неясний образ, чи невлучний вираз. якщо уявити корову коренем долі – але як це може бути? корінь тут, а доля десь повіялася. – ви, звісно ж, не те мали на увазі. я не знаю, як то виразити метафорично
Adelaide відповів на коментар grower, 21.10.2016 - 23:29
