Наснилось мамі, що синок в біді.
Чекати ранку вже вона не стала,
Умилась наспіх в крижаній воді,
Останні гроші із ензе дістала.
Бігцем побігла рано на вокзал
Й там нетерпляче поїзда чекала.
Застигла в глибині очей сльоза.
Ніщо її тепер не залякає:
Ані дорога, хай і довга путь,
Ні невідомість – має бачить сина.
Не міг же Бог слова її забуть,
Не раз в молитві про синка просила.
Аж ось і поїзд. У вагон матуся
Свої нехитрі речі занесла.
Згадалась донька. Виросла Катруся –
Красуня перша їхнього села.
Стовпи мелькали і міста, і села,
І кілометри бігли між коліс.
Бліде обличчя мами – невеселе,
Зовсім не те, яким було колись.
Нарешті й до поста вона добралась,
Хоч довелось немало пережить,
Поки в людей дорогу допиталась:
Війна ж іде тут, як ти не кажи.
Бійців зустріла. Молодь, є і старші.
У кожного жовто-блакитний знак.
«Захисники, –подумала, – від Раші.»
Спішила сина серед них пізнать.
Та не так сталось, мамі як гадалось:
Сказали, син… потрапив у шпиталь.
Погасла у очах коротка радість…
«А де він?» – командира знов пита.
І серце знову у дорогу кличе…
Пости і села, сіра і земля.
Душа без звуку чайкою кигиче:
Що ж наробили найманці Кремля?!
Аж ось Дніпро. Шпиталь стоїть. Військовий.
Й питання перше: «Так у вас мій син?»
«Він тут. Багато втратив крові, –
Сказав хірург і губу закусив,
Як лікарі, ми робим все можливе.
І догляд відповідний має він.»
З грудей матусі вирвався тужливий
Непевний звук. На неї погляд звів
Тоді вже лікар. Знітилася мати
Дістала дна тепер його очей:
«Я сина свого буду доглядати!..
Ведіть, я маю сильне ще плече…»
Вони зустрілись: мати і синочок…
Не зразу – через кілька довгих днів.
Пов’язка, біла, покривала очі…
В колясці… син, тримаючись, сидів.
Вона не впала синові на груди –
Все зрозуміла без чужих речей:
До подиху, останнього, з ним буде –
Клялась собі, бо син же… без очей…
19.12.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
