Як впізнати в натовпі рідну душу? Що визначає ступінь того споріднення? Спільні інтереси? Однакові характери? Фраза «знайти спільну мову» натякає на необхідність того, аби ваші словники збігались хоч наполовину. Тоді чому з тими, з ким дійсно затишно, не хочеться мірятись цими словниками? Мовчання опускається на плечі тонкою павутиною теплого пледу і п’янить до такої міри, що потім заплітаються язики. Потім слова створюють таке ехо, наче ти кидаєш їх у пусту діжку, і рвуть сплетіння ніжності. А щоб знайти її, цю мову, одну на двох, вистачає простих дотиків самими кінчиками пальців, вистачає відчуття тепла подиху, коли опираються на твоє плече, і погляду.
Але краще не говорити. Ніколи і нізащо. Слова, як найстрашніша зброя, їх шматки, наче шрапнель, залишаються десь глибоко всередині гнити. Проблема тільки в тому, що досі ніхто не проводить операцій на душі, занадто ризиковано. Хтозна, де шукати хірургів-добровольців у віці, коли всі вже закохані у когось іншого. Ти просто починаєш кидатися у натовп перехожих. Як у кращих традиціях фільмів з примарами: ніхто не бачить тебе, не чує, ти проходиш крізь усіх, час від часу слухаєш їхні історії… Намагаєшся викликати у них хоч щось, але вони ніяк з тобою не взаємодіють. Дивно, що досі намагаєшся сколихнути повітря навколо чергового зустрічного тіла. І дивно, що хоч нічого не виходить, тебе чомусь вважають живим.
Гірше лише від ілюзій. Коли хтось бере твої руки в свої, гріє їх, хукаючи і розтираючи, готує тобі горнятко кави, сварить за те, що ходиш без шапки і, наче кошенятко, відтягує від дороги. Кричиш сам до себе, що це не справжнє, що то елементарна чемність. І смієшся. Смієшся. Смієшся, щоб весь світ бачив: щастя, отак от воно виглядає! Щоб ніхто не засумнівався ні на секунду, що тобі весело на душі. Інакше раптом тебе обіймуть черговий раз, на прощання, наприклад, а ти вибухнеш, наче маленька атомна бомба. І будеш ридати до закінчення того світу, якому так старанно намагалась довести щось.
Куди втекти від неминучості цього вибуху? Під якою ковдрою стане хоч трохи тепліше на душі? Врешті просто вішаєш залізну завісу замість фіранок. А згодом і себе вішаєш десь в тій же кімнаті. Можна приводити людей, щоб похизуватись кількістю своїх опудал, на створення яких вони тебе надихнули. Он в кутку стоїть твоє першеньке. То мрійник без краплі цинізму, з блиском у зеленуватих очах, надто схожих на живі. Його обов’язково треба було прикінчити, це він виною тому, що поруч – мертвий космонавт, стати яким ти марив ще до школи. А там далі – хореограф, весь в пилюці. Ти насилу його вбив колись, повертаючись із уроків танцю. Тут представники стількох цікавих професій, що краще тобі, вічно незадоволеному життям, не показуватись перед ними. Нікуди буде сховати свої все ще зеленуваті, хоч такі вицвілі, очі. І тут вже точно ніякий Perwoll Color Magic не врятує від втрати яскравості кольору. А скоро гряде ще одне прання.
ID:
710875
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.01.2017 11:32:59
© дата внесення змiн: 08.01.2017 11:32:59
автор: Нея Легна
Вкажіть причину вашої скарги
|