Час проходив, а він все згадував. Іноді спогади пожирали його повністю, і тоді він втрачав зв'язок з реальністю. Бували миті, коли він справлявся з цим. Саме тоді він розумів, що не варто пірнати з головою в минуле. Та в більшості випадків, він це розумів краще будь кого, сила волі підводила його і він знову, і знову поринав у свої спогади, які з'їдали його, частинку за частинкою. Щоб хоч якось приглушити стукіт, що лунав від своїх внутрішніх дверей, які ніби то зачиняли доступ до його минулого, він вчився концентрувати увагу. Все, що він вичитував в книжках, в інтернеті, на рекламних вивісках метро здавалось йому повною нісенітницею, яка можливо комусь і допомагає, та не йому. Поради друзів теж були, як водяна пара. Та й дивлячись на них він розумів, що прислухатись до порад тих, хто сам по вуха в павутинні, не саме вірне рішення. Час все проходив. Кожного разу виникало бажання все почати з початку. Тільки він не знав, що взяти за основу початку, яку мить чи епізод з життя. І тоді він йшов, не дивлячись ні вперед, ні назад, лиш іноді кидав погляди на перехожих. Бували моменти, коли кинувши так погляд на випадкового перехожого, його виривало з реальності в якийсь інший вимір, який в ту мить малював його мозок. Долі секунд погляду перетворювались на вічність. Найбільш болючим в такі моменти було те, що він не знав, котрий з вимірів справді його. Будучи в реальному часі він почував себе, чужим серед всіх і всього. Знаходячись в віртуальному вимірі він заспокоювався й навіть почував себе щасливим. Лиш випадкова перешкода, як порив вітру, сильний звук сигналу автомобілю чи бордюр повертали його в дійсність. Такі моменти легкого шоку пробуджували його, як холодний душ. І на деякий час він забував про минуле, і не думав про майбутнє. Він не розумів, з чим пов'язані ці його занурювання в самого себе. Шукаючи причини він знову занурювався. І так щоразу, раз за разом.