Коли вже вволю натрудилось,
За обрій Сонечко схилилось.
Виходить Зірка Вечорова,
Сто ра сто ра і нова нова.
Вона багато чого знає.
Бо кожен перший раз кохає.
Дивлюсь, не можу розгледіти.
Адже тоді були ми діти…
Давно ми мріяли, чекали.
Шо про життя тоді ми знали.
Ти світиш мить і вже згораєш.
Про зорепад попереджаєш.
Ти повертаєшся з росою.
Світи до мене молодою.
Та не спіши, дай полюбуюсь.
З тобою вволю націлуюсь.
Хоча в кишені ні гроша,
До тебе тягнеться душа.
І не рукою не чолом,
Я віршик шкрябаю пером.
На тебе серцем я дивився.
Пройшли роки і світ змінився.
Хоч Сонце гріло не пекло,
Я може перегрів перо.
А в серці вже вогонь палає.
Таке мале а вже згорає.
Його я вирвав із грудей.
Пустив на волю між людей.
По бистрим рікам і потокам.
Його уже не бачить оком.
Моя ти Зірко Вечорова.
Стара стара і нова нова.
Скажи, як там йому ведеться.
Адже живий, адже ще б’ється.
Може вовки страшні зубаті.
А може язики брехаті,
Бажають віку вкоротити.
Як я тут можу з таким жити.
Зігрій його, на путь постав.
І не забудь і не остав.
Моя ти Зіронько молю.
Дай з Неба Іскру—я згорю.
Та запали для них Зорю.
Щоб з далі дальнього повіту-
Слова Нового Заповіту.
Щоб люди жили у любові,
Адже серця не мармурові.
У нас є Бог, у нас є море.
Дає нам ліс, дає нам поле.
Дав до життя нову основу—
Живим дав Зірку Вечерову…
22.09.11р.
Федір Секереш.