Сипле попелом час,
Щоб загоїть Донбасу рану,
Та чи вистачить нас,
Щоби пам’ять від болю відмить,
Адже в кожній душі
Ще маячить портрет тирана,
Й зашкарублі брижі,
Без яких не стають людьми.
Скільки зламаних доль!
Хто лічив їх? Та й чи полічить?!..
І у душах – кордон,
За яким – не порожній звук:
Там – молитви слова
Й передчасно погаслі свічі,
В чорній хустці вдова
Й тисячі материнських мук.
Не одне з поколінь
Лікуватиме спільну рану,
Попіл згаслих полів
Намагатиметься зцілить…
Посивіє земля,
Полином проросте, мов зранить…
Неба сили звелять
Україну уже не ділить…
23.12.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
Так зламаних доль дуже багато, пані Ганно. Не хочу всіх під одну гребінку. Знаю, що багато людей на окупованих частинах Донбасу, поважають Україну і хотіли б щоб їх звільнили ЗСУ. Але більшість повертатися не хочуть. Якби не схотіли, не було б там війни. Маріуполь вийшов і сказав, НІ. І слава Богу він в Україні. Мені більше жаль наших хлопців, які там воюють і можуть в кожну хвилину розпрощатися зі своїм життям, а також загиблих, які там полягли і їхніх батьків.