Я питала у вітра :
«Чи з коханим далека дорога?»
Він бешкетник сміявся ,
забавлявлявся волоссям моїм
І розвіював світом
Думи – хмари : « Кохатимеш довго!»
Й шепотів : «Може завтра
Стане інший жаданим твоїм?»
Впали хмари із неба.
«То не правда!» -завила зла буря
Й вітер так разганяла,
Що стогнала в жалобі земля.
«Шаленію від тебе!
Незрівнянна ти, навіть в зажурі!»-
Обійняв ,-« Ти впізнала?
Відтепер твій коханий –то я...»
-Ой, підступний ти, вітре!
Загубила з тобою я спокій...
-А навіщо ж питалась?
Чи сумління в коханні цвіте?
Хто скажи може знати
Про твоє майбуття? Але поки..
То для себе коханку
Я навіяв і мріяв про те...
Подивилась в минуле:
«Хто ж ті сумніви сіяв у щастя?»
Шлях проклав запах мирту
До насправді жахливих отрут.
Наче сном промайнуло
Одкровення, любові причастя»
«Хто довірився вітру,
Той поринув у вир переблуд...»