Летять роки у просторі буття
І кожен з них до вічності волає
Про те, яким було колись життя
В моїм стражденнім українськім краї.
Мільйони доль в букет один сплелись:
Земля, родина – їхні ідеали,
Але війна, пожежі, душі – в вись –
То все сліди ворожої навали.
Дніпро не раз на тілі кров змивав.
Він бачив тут і половецькі стріли,
І азіатів як народ колись карав,
І як фашистську наволоч зустріли.
Голодних стогін чув також людей.
Хоч їхнім хлібом інших годували.
Таких земель, людей таких – ніде…
За що ж тоді їх голодом вбивали?..
Сьогодні знов у траурі Дніпро,
Йому болить ще кров, свята, Майдану,
Він знає, як синівська пахне кров
І чує матерів гірке ридання.
Й тепер в тривозі він і небеса:
Гроза Росії ще Донбас карає,
І хоч там нелюдів сьогодні до «біса»,
Мир запанує у моєму краї!
28.11.2016.
Ганна Верес (Демиденко).